РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ
УКРАЇНОЗНАВСТВА СХІДНОЇ УКРАЇНИ
Матеріали науково-практичної
конференції
10 вересня 2003 р.
Тарас Шевченко є ключовою постаттю
української культури, її головним кодом. Жоден український автор не привертав
до себе такої уваги, як він, і про жодну постать нашої культури не написано
стільки, скільки написано про нього. Роль поета настільки значна, що звернення
до його творчості неможливо уникнути, і тому практично кожен критик бодай один
раз у житті звертався до аналізу спадщини Т.Шевченка. Попри це,
шевченкознавство рясніє нез’ясованими питаннями, а творчість поета багато в
чому лишається загадкою для читачів. Прагненням розібратися в проблемах
шевченкознавства продиктовані дві ґрунтовні розвідки Ю.Шереха,
який завжди підкреслював свою приналежність до харків’ян навіть в еміграції, – статті “Критика поетичним словом” і “1860 рік у
творчості Тараса Шевченка”. Ім’я Ю.Шереха (псевдонім Ю.Шевельова) добре відоме
в Україні та за її межами. Більше знаний як мовознавець, Ю.Шерех був блискучим
літературним критиком і публіцистом, змушував читачів по-новому дивитися на
добре відомі факти і події. Звернімося до згаданих праць.
Вагу Т. Шевченка Ю. Шерех вважає незаперечною.
На його думку, “кожний рік – це рік Шевченків” [1, c. 7]. Виняткове значення поета в нашій культурі вимагає
особливої уваги до його творчості та ретельності досліджень. У статті “Критика поетичним словом” розглядається проблема усвідомлення Т. Шевченком власної місії в
літературі, тісно переплетена з проблемою його ставлення до літературних
попередників. Предметом дослідження
Ю. Шереха в цій статті стали ранні твори Т. Шевченка, у яких було задекларовано
його літературну позицію. Стаття містить у собі аналіз поезій “На вічну пам’ять Котляревському”, “До Основ’яненка” та поеми “Гайдамаки”.
Звернення Т.Шевченка до постатей І.
Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка було
закономірним . Вони були його найвідомішими попередниками, а харків’янин Г. Квітка – ще
й сучасником, з яким він листувався. Та Ю. Шерех руйнує традиційне уявлення про
наступність літературних поколінь, закладене С. Єфремовим. В інтерпретації Ю.
Шереха
Т. Шевченко не є продовжувачем традицій І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. Як доводить критик, ставлення поета до них не
було однозначним. Його творчість була ствердженням іншої моделі літератури,
іншого світогляду та ідеології.
Звернення Ю. Шереха до Шевченкової
поезії “На вічну пам’ять Котляревському” не випадкове.
Увага до неї була викликана ставленням до “Енеїди” серед української культурної
еліти: “Тепер у певних колах, колах, що заслуговують на пошану і своєю
поведінкою і своїм рівнем вдивляння у явища культури, підноситься культ
“Енеїди” “як твору національного”
[1, с. 12]. Ю. Шерех пояснює
цей культ ностальгією за часами козаччини. Таким чином, для критика інтерес до
“Енеїди” спричинений перерваністю української історії та прагненням позбутися
відчуття неповноти історичної свідомості.
Ю. Шерех вирішує перевірити на
правильність оцінку “Енеїди” як твору національного. Головним критерієм аналізу
твору стає його мова. Як твердить Ю. Шерех, поему написано суржиком. “Суржик
стає небезпечним і шкідливим тоді, коли загрожена сама мова, на якій він
паразитує”, – переконує критик [1, с. 13]. За часів І.
Котляревського, зазначає він, суржик виконував швидше негативну роль
(зауважимо, що він сприяв розвитку шароварної культури України). Якраз тут стає
важливою позиція Т. Шевченка і його рецепція І. Котляревського.
Т.
Шевченко також послуговувався суржиком, але лише із сатиричною метою. Поет не
міг погодитися з тим, щоб в основу літературної мови було покладено суржик.
Позиція
Т. Шевченка в цьому питанні була принциповим запереченням позиції І.
Котляревського. Поезія “На вічну пам’ять Котляревському” абсолютно вільна від впливу суржика, хоча поет міг використати прийом мовної стилізації, присвятивши твір цьому авторові. Ю. Шерех
розглядає цю поезію з точки зору її мови. Аналіз лексичного матеріалу показав,
що Т. Шевченко послуговувався власне українською лексикою, відсутньою в І.
Котляревського. Як приклади Ю. Шерех наводить слова кобзар, орел, чужина,
грати (про море), сохнути (тобто журитися) тощо, а також слово Україна,
якого немає в “Енеїді”. Це лексика, яка вносить у твір виразне національне
забарвлення. Не маючи змоги аналізувати всі рівні мови, Ю. Шерех зауважує, що
вивчення фразеології, образної системи та ідей дозволило б показати контраст
між цими авторами. Критик підкреслює відмінність їх поетичних світів і робить
акцент на “українськості” світу Т. Шевченка. Цей світ “пейзажно-ліричний,
географічно визначений за допомогою деталів-символів (українських), черпаних з
ліричного ґатунку народної пісні і пройнятих особистим сприйманням, як на нашу
теперішню мірку, – виразно сантиментальний”
[1, с. 12]. Творення Шевченком в аналізованій поезії світу, що
стверджував стильову і мовну моделі, відмінні від моделей І. Котляревського,
було фактичним запереченням поетичного світу останнього, його стилю та мови.
Поезія
“До Основ’яненка” засвідчує дальший розвиток Шевченкових поглядів на літературу.
З точки зору стилю,
Г.Квітка був ближчим Т. Шевченкові, оскільки чітко розмежовував у своїй
творчості бурлеск і сентименталізм.
Ю. Шерех припускає, що більший ступінь спорідненості сприяв тому, щоб ця поезія
стала вираженням пошани до попередника, а не його критикою. На рівні мови це
припускало елементи стилізації, щонайменше – використання вживаної Г. Квіткою
лексики. Натомість Ю. Шерех
знаходить у цій поезії слова, яких Г. Квітка не вживає взагалі або які він
уживає в іншому значенні: порога, чайка, скиглить (про чайку), Україна
та ін. Це лексика, пов’язана з історичним минулим, яка
притаманна українському романтизму.
Літературною декларацією Т. Шевченка
стають рядки, у яких він закликав Г. Квітку звернутися до історичної тематики,
зосередитися довкола періоду козаччини, осмислюючи національні катастрофи і
звеличуючи “славу козацькую”. Ю. Шерех стверджує, що сподіватися від давно
сформованого письменника і просто похилої людини зміни творчої манери було практично
неможливо. Критик підкріплює своє припущення аналізом Квітчиного нарису
“Головатий”, який став поштовхом до поезії Т. Шевченка “До Основ’яненка”. Г. Квітка змальовує Головатого фанатично
відданим Катерині ІІ, яку сам герой сприймає як матір всього народу. Це
остаточно переконує в тому, що поради
Т. Шевченка стосувалися не Г. Квітки, а його сучасників і наступників:
“Сподіватися від такого Квітки, щоб він оспівував “славу козацькую”, писав про
загибель України, Шевченко, звичайно, не міг. Переадресовував, повторюю, він не
Квітку, а українську літературу майбутнього” [1, с. 16].
Поезії
“На вічну пам’ять Котляревського” та “До Основ’яненка” засвідчують відкинення Т. Шевченком поетичних світів та ідеологій обох письменників. Осердям і
батьківщиною художнього простору Т. Шевченка була Україна, а І.Котляревського
та Г.Квітки – Малоросія. Обидві Шевченкові поезії стверджували появу якісно
нового типу історичної та культурної свідомості. Відтак вони руйнують наше
уявлення про Т. Шевченка як продовжувача
І. Котляревського та Г. Квітки й доводять багатовимірність їх рецепцій поетом.
Інтерес до національного минулого,
засвідчений поезією “До Основ’яненка”, доводить
еволюцію поета. За рік, який минув від створення поезій “На вічну пам’ять Котляревському”, “Шевченко переріс ліризм народної
пісні, йому відкрилася історична романтика українського минулого” [1, с. 14]. За Ю. Шерехом, цей рік підготував появу Шевченкових
історичних творів – “Івана Підкови”, “Тарасової ночі” та “Гайдамаків”.
Критичну спрямованість Т. Шевченка демонструє поема
“Гайдамаки”, а саме її вступний розділ і “Передмова”. У них сформульовано й
розв’язано проблему, до дієвого вирішення якої І.
Котляревський і Г. Квітка не дійшли, оскільки це вимагало вищого рівня
самосвідомості. Це ідея окремішності української літератури від російської.
Українська література виступає в нього уособленням правди, а російська –
сповненою прагнення викривити факти. Т. Шевченко різко відмежовується від
російського письменства. Думки, висловлені у “Гайдамаках”, доводять те, що він
усвідомлював себе частиною іншої, української культурної спільноти. До такої
самоідентифікації, повною мірою вираженої в цій поемі, Т. Шевченко йшов через
заперечення позицій І. Котляревського та Г. Квітки, через вибір іншої
літературної та ідеологічної програми.
Наступна шевченкознавча проблема, до
якої звернувся Ю. Шерех, – це проблема періодизації творчості поета. Уперше
критик порушив її 1956 р. у рецензії на “Історію української літератури” Д.
Чижевського. У ній Ю. Шерех заперечив ідею вченого, згідно з якою доробок
пізнього
Т. Шевченка істотно не відрізняється від раннього. Він висловив думку про те,
що після заслання в Шевченковій творчості виділяються “два періоди, що їх
приблизна межа – початок 1860 р.” [2, с. 33], і дав стислу характеристику
обох періодів. Їх детальний аналіз Ю. Шерех здійснив у статті “1860 рік у творчості Тараса Шевченка”, уперше
опублікованій 1962 р.
З одного боку, критик наполягає на
цілісності всього поетового доробку, з другого – підкреслює відмінність стилю,
світогляду та філософії раннього та пізнього
Т. Шевченка. Традиційну періодизацію спадщини поета (періоди до заслання,
заслання і після заслання) він вважає спрощеною. На його думку,
літературознавцям необхідно дослідити це питання, аби вималювати повну картину
еволюції поета: “Лише після того, як учені чітко розроблять кожен період поезії
Т. Шевченка і зведуть їх відмінності та суперечності до спільного знаменника,
можна буде скласти повне уявлення про Т. Шевченка як поета” [2, с. 29].
Ю.
Шерех застерігає від недооцінки окремих періодів. Стаття “1860 рік у творчості Тараса Шевченка” доводить, що
пізня творчість поета потребує більшої уваги. Мета
Ю. Шереха в цій статті – показати неоднорідність доробку
Т. Шевченка після заслання, довести переломну роль
1860 року.
Критик простежує еволюцію стилю у
творах 1857–1859 і 1860 рр. Головна риса стилю Т. Шевченка 1857–1859 рр. – це
домінування контрастів. У цей період поет удається до надзвичайно сміливого
поєднання різних шарів лексики: в тому самому творі він уживає поруч із
церковнослов’янізмами просторіччя, вульгаризми,
фольклорну тропіку. За зразок Шевченкової творчості цих років може правити
поема “Неофіти”.
У центрі статті – поезія 1860 р. Її
характерною ознакою Ю.Шерех вважає зменшення ролі церковнослов’янізмів і звуження їх значення. Віднині вони використовуються здебільшого як сатиричний
засіб при критиці церкви. Контрастність перестає бути головною ознакою
Шевченкового стилю, першорядної ваги тепер набуває значення: “Семантичні
контрасти набирають більшої ваги, ніж стилістичні. Ефект розрахований на те,
щоб спонукати читача до глибокого осмислення прочитаного, а не щоб вразити його
і вибити з рівноваги” [2,
с. 34].
Робота
над семантикою спричинила жанрову особливість – появу у творчості Т. Шевченка
вірша-мініатюри (“Дівча любе, чорнобриве”, “Титарівна-Немирівна”, “Зійшлись, побрались, поєднались” тощо). Ущільненість цих мініатюр досягає крайньої мети, чим розширює простір можливих інтерпретацій. Ці поезії становлять своєрідний синтез усього Шевченкового доробку і розкривають своє багатство тільки перед добре обізнаними читачами, що дозволило Ю. Шерехові назвати їх “езотеричною поезією” [2, с. 38].
Зміна
стилю позначилася і на підході поета до фольклору. У творах 1860 р. фольклорна
образність, тропіка, ритмомелодика цікавлять його менше, ніж у попередні
періоди. За Ю. Шерехом, специфіка використання
Т. Шевченком народної творчості в 1860 р. полягає в “багатоплановості і відході
від фотографічного відтворення дійсності, переході об’єктивного в суб’єктивне і навпаки (…)” [2,
с. 41].
Одна
з основних ознак еволюції стилю – це зміна світоглядних настанов. Ю. Шерех
відзначає в поезії
Т. Шевченка 1860 р. перехід до “внутрішньої
напруги, до самоаналізу, до пошуку суттєвого в минущому, перехідному” [2, с. 41].
Ідеться
про посилення психологізму та поглиблення філософського струменя. Це засвідчено
кардинальною зміною в ставленні поета до смерті. Критик твердить, що в
попередні роки Т. Шевченко усвідомлював неуникненість цього стану, але разом з
тим не приймав його. Натомість твори 1860 р. виражають погляд на смерть як на
цілком природне явище, що завершує певний період існування. Відтак Ю. Шерех
робить висновок про те, що зміна в ставленні Т. Шевченка до смерті породила “відчуття гармонії у житті і в людині (…)” [2, с. 43], завдяки чому поет сконцентрував увагу на внутрішньому
світі людини. Це викликало перегляд життєвої позиції та переоцінку низки питань
і відбилося у творах останнього року життя.
Ю.
Шерех наголошує на появі “особливого відчуття вселенської злагоди, душевної рівноваги, злиття зі всесвітом в ідеальній гармонії” [2, с.
43]. Воно приходить на зміну бунтарським настроям попередніх періодів. З нього
витікає переосмислення бунтів, повстань, революцій: тепер зміна соціального
устрою пов’язується не з месником а з
“апостолом правди і науки”. Його прихід породить гармонію, завдяки якій потреба
в революційних змінах відпаде сама собою.
Ю. Шерех спостеріг, що в поезії Т.
Шевченка 1860 р. причиною руйнування гармонії виступають два гріхи. Перший – це
жадібність. Вона виникає із самовпевненості, фактично – з відкинення людиною
Бога, і порушує взаємини між людьми. Другий гріх полягає в накладанні людиною
обмежень на власне існування: “Це гріх відмови від статевого життя, гріх
неприйняття життя, неповного користання з усіх благ, які воно нам дає” [2, с. 47].
Міркуючи
про Т. Шевченка, Ю. Шерех виходив із концепції повної людини та всеохопності
літератури. Спостереження критика нищили традиційне уявлення про поета-борця,
натхненника революційних змін, тим самим заперечували літературознавчі догми і вносили свіжий струмінь у
шевченкознавствою. Метою Ю. Шереха було показати всеохопність та
універсальність філософії
Т. Шевченка, повноту його сприйняття людського життя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Шерех Ю. Критика поетичним словом /Ю.Шерех // Шерех Ю.
Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: В 3 т. Т. 3. – Х., 1998.
– С. 7–28.
2. Шерех Ю. 1860 рік у творчості Тараса Шевченка /Ю.Шерех
// Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: В 3 т. Т. 3.
– Х., 1998. – С.29–51.
Схід України традиційно вважається одним із найбільш зрусифікованих
регіонів. Гострота мовної проблеми на території східних областей неодноразово
ставала предметом різноманітних досліджень і публікацій [1 - 3]. Важливо
пам’ятати, що не останню роль у єдності держави відіграє наявність єдиної,
визнаної на офіційному і побутовому рівнях, мови. Ця теза не виглядає настільки
спірною, якщо зробити екскурс у проблему міжнаціональних конфліктів на
території інших держав. Тому питання мовної політики є надзвичайно актуальним і
потребує постійної уваги громадськості. У цьому сенсі Схід України дійсно
посідає особливе місце. Актуальність
проблеми підтверджується постійними спробами надати російській мові
статус офіційної рішеннями обласних рад регіону, проведенням
31 березня 2002 року у Харкові консультативного референдуму з цього приводу.
Ряд періодичних видань, коментуючи вибори 31 березня 2002 року, навіть почали
дискутувати тезу про “розкол” України [4, с. 2 - 5].
Тому завданням статті є
з’ясування способів вирішення мовної проблеми просвітянами Харківщини протягом
складного періоду 1906 – 1917 рр.
Сама колонізація є “яблуком
розбрату”, адже мимоволі постає питання про роль і місце тієї чи іншої
національності у освоєнні краю. Фактична відособленість слобідськоукраїнських
полків від Гетьманщини, їх перебування “під патронатом” бєлгородського воєводи,
більш рання ліквідація козацького устрою безперечно вирізняли Слобожанщину.
Русифікація місцевої інтелігенції доповнилася у часи промислового перевороту ще
й русифікацією робітництва або швидким зростанням кількості росіян на території
краю.
Поєднання цих подій, доповнене
наступними кроками вже радянської влади у сфері русифікації України, створює
враження стійкої тенденції, яка проходить через історію розвитку східних
областей – тенденції поетапного “випадання” краю із культурного поля України.
Додання до цього списку ще й
факту засилля російської мови або “суржику” на побутовому рівні нібито дає
відповідь на те, якою мовою повинен розмовляти регіон.
Проте існує й інший бік медалі.
Адже було на початку ХІХ ст. розгортання українського національного
відродженнгя, діяльність В.Н. Каразіна та його однодумців. Навіть після
Валуєвського циркуляру 1863 та Емського указу 1876 років чорносотенець Щоголів
писав про тодішню ситуацію у Харкові: “Проф. Багалей, получивший харьковскую кафедру в 1883 г., посеял в этом городе
новые зёрна украинофильства и, совместно с великороссом проф. Сумцовым, пашет
умело почти 30 лет эту, заглохшую было с 60-х годов, ниву” [5, с. 15].
Нове піднесення активності
українофілів припало на революційні події 1905 – 1907 рр. В умовах послаблення
режиму з’явилися підстави для створення національних українських організацій
культурно-просвітницького спрямування. Місцеві активісти українського руху –
Г. Хоткевич, М. Міхновський та інші добивалися відкриття саме “Просвіти”, але
влада не дозволила організацію з такою назвою і тоді з’явилося
літературно-артистичне товариство ім. Г. Квітки-Основ’яненка. Відкрите
наприкінці 1906 року товариство поширювало українську мову і культуру шляхом
проведення лекцій, читань, диспутів, передплати газет та журналів, поширення
книг українською мовою.
Революція 1905 – 1907 рр. та
пореволюційна реакція були не найкращими часами для розгортання діяльності
основ’яненківців, але у 1911 – 1912 рр. спостерігається вже зростання кількості
заходів учасників товариства. Зокрема у газеті “Рада” відзначалося: “Взимку
1911 – 1912 рр. в Харкові відбулося 11 читанок українською мовою і перебувало
на них до 2 ½ тис. слухачів.
Українські читання відбувалися і
в Квітчиному будинку на Основі – читали ті ж твори. Усі читання були з
малюнками чарівного ліхтаря. Слухачів – біля 2-х тисяч. Склали були тут статут
просвітнього товариства, щоб воно як юридична особа розпочало клопоти про новий
будинок для вистав, читанок і інших просвітніх заходів… Але статут того
просвітнього товариства, що прибрало ім’я Квітки, лежить під сукном в одного з
попечителів трезвости… На тому поки й край”
[6, с. 3].
Варто відзначити, що затягування
владою реєстрації товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка
не зупинило поширення української мови у місті. На межі 1911 – 1912 рр. на
Холодній горі теж було засноване просвітнє товариство, яке піклувалося про
відкриття шкіл у передмісті Харкова, організацію бібліотек, лекцій. Місцевий
оглядач вказував: “Вже починає ворушитися Основа, а за нею, мабуть, підуть й
инші передмістя, чому не можна не радіти, бо таким чином більшає коло людности,
свідомої своїх правів і обов’язків. Інтелігенція міста мало дбала про цю
людність, але там народилася своя інтелігенція, яка незабаром матиме повний
вплив на всі справи міста й напрямок діяльності міської думи” [6, с. 3].
Розгортання просвітянського руху
не оминуло й периферію – 10 січня 1911 р. у
Лозовій було засноване товариство “Просвещение”, яке одразу потрапило
під жандармський нагляд за підозрою в українофільстві і можливій причетності до
політики. Аполітичність учасників товариства, їх виразне русофільство стали
підставами для зняття поліцейського нагляду [7, спр. 2571, арк. 10].
На відміну від периферії,
ситуація у Харкові була сприятливішою і у 1912 р. лише до товариства
ім. Г. Квітки-Основ’яненка було подано 87 заяв про
вступ. Членство у товаристві не давало ніяких привілеїв, але його склад
поповнювався особами різного соціального статусу, статі, віку, професій. У
списках організації знаходимо лікаря А. Когренка, чиновника міської управи М.
Білецького, чиновника пошти Я. Христенка, театрального актора
І. Єфимова (Юхименка), професора А. Кісіля, художника
А. Козловського, викладача А. Сапаря, класного наставника гімназії О.
Лазурського, співробітника часопису “Сніп”
С. Паночіні, учителя С. Лимара та багатьох інших [8, спр. 2, арк. 1 - 72].
Можна припустити, що абсолютно
різночинський склад учасників товариства був об’єднаний двома інтегруючими
чинниками: любов’ю до рідної української
мови і прагненням поширювати її серед широких мас українського народу;
наявністю середньої спеціальної або й вищої освіти. Проте серед активістів
організації необхідно відзначити людей з чіткою громадянською позицією,
послідовним підходом до проблем української мови та ролі інтелігенції у
поширенні рідного слова. Такою людиною був Г. Хоткевич – відомий український
громадський діяч, театрал, просвітянин.
6 травня 1915 р. його доповідь
“Про українську інтелігенцію” викликала бурхливу дискусію серед основ’яненківців. Доповідач дав оцінку русифікації, різко
негативно охарактеризував роль української інтелігенції у цьому процесі,
запропонував власне бачення виходу із складної ситуації. Важко пояснити, чим
була викликана відповідна реакція колег автора доповіді – дійсно ображеною
гідністю борців за поширення української мови чи швидше усвідомленням власного
безсилля, інколи споглядальної позиції у доволі принциповому мовному питанні.
Той же Г. Хоткевич 20 і 22 травня
1915 р.виступає із заявами про конфліктну ситуацію довкола “съезда разумных развлечений”, скликаного “Обществом по распространению в народе грамотности”. Суть конфлікту
полягала у тому, що серед усіх просвітніх організацій міста лише основ’яненківці не були запрошені на з’їзд. Саме на вимогу
доповідача було проголосовано і прийнято резолюцію, у якій ігнорування
товариства пояснювалося тим, що це – єдина українська організація в місті. Крім
того, учасники товариства подали до російських ліберальних газет (“Русские ведомости”, “День” і низки провінційних) протест за редакцією того ж
Г. Хоткевича [8, спр. 1, арк. 5 - 16].
Протоколи засідань
науково-літературного відділу товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка дають підстави стверджувати, що темами лекцій і
дискусій були не лише згадані конфлікти. Наскрізною лінією досліджень членів
відділу були питання українознавства (мови, літератури, історії, географії та
ін.). Заслуговують на увагу доповіді
О. Яната “Українська народна творчість у природознавстві” (22 квітня 1915 р.),
виголошена у присутності 39 слухачів, “Про народну освіту у Галичині” (15
вересня 1915 р.). А
12 листопада 1915 р. було укладено ще й угоду про координацію зусиль з
артистичним відділом товариства у галузі українізації вистав [8, арк. 28].
Зростаючий обсяг роботи змусив
основ’яненківців не тільки координувати зусилля відділів, а й визначати
координаторів цих зусиль. У статуті організації профільним відділом з поширення
українознавства було визначено саме науково-літературний відділ. Формами його
роботи були...: збір матеріалів з
археології, історії, етнографії України; студіювання літературної творчості та
мистецтва; збір та систематизація матеріалів усної народної творчості та
фольклору; популяризація наукових досліджень; утворення відповідних профільних
секцій з поділом на підсекції. Перелік методів діяльності відділу теж доволі
різноманітний і передбачав засідання, виставки різних типів, подорожі, лекції,
конкурси, створення музеїв, організацію бібліотек, публікацію праць членів товариства та інших дописувачів,
налагодження стосунків з іншими установами та особами. Наслідком вмілого
застосування цих методів і форм роботи стало відвідування лише лекцій
науково-літературного відділу у 1915 р. 1 138 слухачами [8, арк. 46, 48 - 49].
Нові суспільно-політичні умови,
пов’язані із послабленням царської влади, дозволили на основі товариства ім. Г.
Квітки-Осно’яненка наприкінці 1916 р. створити “Просвіту” на чолі з
Д.І.Багалієм. Толерантний підхід до мовної проблеми дозволив розгорнути
енергійну роботу з поширення української мови. Для кращого виконання головної
мети товариство було поділене на чотири комісії. Діяльність учасників
організації спрямовувалася на проведення лекцій професорів, організацію
української гімназії (була відкрита у вересні 1917 р.), допомогу в українізації
бурси, підготовку видань рідною мовою, створення бібліотеки та аматорських
хорів [9, с.188]. Однак дійсно сприятливі умови для роботи просвітян були
створені лише в часи української національно-демократичної революції 1917 р. та
доби національно-визвольних змагань українського народу у 1917-1920 рр.
Саме в ті часи, ще навесні 1917
р., з’явилася книга, провідні думки автора якої багато в чому екстраполюються
на сучасний стан України, допомагають у кращому усвідомленні мовної проблеми та
шляхів її розв’язання. Учасник Вовчанської “Просвіти” В. Торський у книзі
“Українська державність і нова роля "Просвіт" проаналізував ситуацію
на теренах України і дійшов таких
висновків: “Україна – нова, але обдерта держава Європи … неосвічені маси не
розуміють ідей державотворців … наша державність – випадок, наш народ до неї не
доріс … у людей не визріла культурна самосвідомість… народ був і лишився рабом
… у Російській імперії поєднувались два процеси –
колонізація сусідніх народів та культуротворча діяльність російського народу по
розчиненню (асиміляції) їх культур…”
[10, с. 7 - 10].
Важливо, що автор не тільки
відобразив складну ситуацію у молодій державі, а й дав практичні рекомендації
щодо розв’язання проблем українізації на основі екскурсу в історію. Він
зазначав, що потреба українізації очевидна, але її розв’язання повинно
відбуватися зовсім не силовим шляхом. Необхідно виявити кращий прояв
українського народу – його творчі особистості. Ці люди не повинні мислити
вузькополітичними категоріями, а рухатись вперед і вести за собою народні маси.
Усвідомлення необхідності кооперації зусиль просвітян і поєднання “Просвіт” із
традиціями братств в Україні викликає схвалення. Поряд з тим, він позиціонував
Україну як нове обґрунтування національної держави, яке не було сприйняте
Старим світом, зокрема Англією та Францією. На думку дослідника Галицька
Україна жила більш повно ніж російська, тому що Львівська “Просвіта” не дала
Польщі асимілювати Галичину.
“Просвіта” на Західній Україні –
єдиний організм з чіткою системою і цілями, успішними заходами, підтримкою
кооперативів.
Наддніпрянські “Просвіти” –
стихійні, неорганізовані, слабкі і це давало царській владі привід до їх
закриття через бездіяльність. Лише Київська і Катеринославська організації, які
активно займалися лекціями і книгодрукуванням були закриті за свої дії. Проте
нові умови не позначилися на діяльності товариств, а призвели лише до появи у
1917 р. розважальних організацій, зосереджених на піснях, танцях, музиці.
Аматори-українофіли насправді відстоюють “неділиму Росію” і є представниками
законсервованих організацій [10, с. 17 - 44]. Такі організації приречені або на
загибель, або на важку і тривалу перебудову, адже їм самим бракує культури.
Відповідно, “Просвіти” повинні:
“…утворити тіло нації із хохлацької протоплазми … стати бойовими органами проти
російської асиміляції”, перебудувати життя народу, припинити його здичавіння…
[10, с. 50-51]. “Просвіти” – не вороги російської культури, бо українська і
російська культури не загрожують одна одній. Необхідно, щоб наш народ читав
світову літературу, але рідною,
українською мовою, тому що інородці – асимілятори принижують і російську, і
українську культури, породжуючи “суржик”. Відповідно, стаючи на варті чистоти
рідної мови, “Просвіти” захищають від асиміляції і російську мову.
Зосередження на зусиллях саме
громадських організацій не випадкове, адже безперспективно сподіватися лише на
урядову українізацію. Необхідністю у таких умовах стало згуртування свідомих
громадян, їх неучасть у будь-яких асиміляторських організаціях, бо вони є
провідниками зовсім інших поглядів. “Просвіти” повинні: виховати сталу
громадську думку; поширити кооперацію, допомогти українській школі, бойкотувати
вчителів-москвофілів; відкривати курси українознавства. Ці організації – не
політичні, але у них є політика – просвітня [10, с. 52 - 75].
Проте “Просвіти” Харківщини своєю
толерантною і наполегливою діяльністю показали приклад розв’язання мовної
проблеми на Сході Украйни. Поширення української мови, зростання її популярності
серед широких мас народу у зрусифікованому Харкові стали наочним свідченням
ефективності дій просвітян. Отже, для сьогодення є очевидним той факт, що лише
об’єднані зусилля свідомих громадян, згуртованих у громадські організації,
допоможуть утвердитись українській мові в усіх сферах життя суспільства.
ЛІТЕРАТУРА
1.
Чеклишев О. “Просвіта” – найбільша партія /О.Чеклишев // Культура і життя. –
1994. – 5 лютого.
2. Мовчан
П. Незамулені джерела /П.Мовчан //
Людина і світ. – 1993. - № 10 – 12. – С. 2 – 4.
3. Петрова
Ж. “Просвіта” – давня і молода /Ж.Петрова // Слобід. край. – 1993. – 28 грудня.
- № 148. – С. 2.
4.
Шумлянський С. Розкол України як віртуальна реальність/С.Шумлянський // Критика. – 2002. - № 11. –
С. 2 – 5.
5. Багалій
Д.І. Вибрані твори: У 6 т. Т. 1 /Д.І.Багалій – Х.: ХГІ “НУА”: Золоті сторінки,
1999.
6.
Пісочинець Д. Лист з Харкова /Д.Пісочинець // Рада. – 1912. – № 108. – 12
травня. – С. 3.
7.
Центральний державний архів (ЦДІА) України. Ф. 313.
Оп. 2. Спр. 2571. Арк. 10.
8.
Державний архів Харківської області (ДАХО). Ф. 488.
Оп. 1. Спр. 1 – 2.
9. Сумцов
М.Ф. Слобожани /М.Ф.Сумцов. – Харків: Союз, 1918.
10.
Торський В. Українська державність і нова роля “Просвіт” /В.Торський. –
Вовчанськ: Вид-во Вовчанської “Просвіти”, 1918.
У жодній країні світу
немає виховання "взагалі". Воно завжди має конкретну історичну
національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина
конкретної держави. Кожна із цивілізованих держав дбає про створення умов для
розвитку національної свідомості та соціальної активності свого народу, сприяє
гармонійному розвитку майбутнього покоління через прищеплення йому певних рис
національної самобутності. У свій час видатний педагог К.Д.Ушинський із цього
приводу зазначав: "Незважаючи на схожість педагогічних форм у всіх
європейських народів, у кожного з них своя особливість, своя національна система
виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети. ...
Основи виховання і мета його, а значить і головний його напрям, різні у кожного
народу і визначаються народнім характером. ... виховання, створене самим
народом і побудоване на народних основах, має таку виховну силу, якої не знайти
в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях" [8]. А тому в період розбудови незалежної демократичної держави
для нас, українців, особливої актуальності набуває поєднання національного і
цивілізованого підходу до розв’язання педагогічних проблем.
Міністерством освіти
України розроблено комплексну національну освітню програму "Україна ХХІ
століття" та Концепцію національного виховання, у яких накреслені напрямки
діяльності з метою піднесення вітчизняної освіти на сучасний світовий рівень і
виховання національно свідомих громадян нашої держави. Адже сама по собі
освіченість не гарантує ні високої духовності, ні чистої моралі. Освіта й
інтелектуальна підготовка, відірвані від духовно-морального виховання,
породжують іноді "освічену
дикість". А "освічений дикун" у сотні раз страшніший, ніж
неосвічений.
В Україні історично
склалася система виховання, яка максимально враховує національні риси і
самобутність народу. Тривалий час вона нехтувалася і навіть заборонялася, а в
часи побудови соціалістичного суспільства була замінена на так звану систему
комуністичного виховання. Ще й зараз,
живучи в демократичному суспільстві, ми пожинаємо плоди того бездумного нехтування
народною педагогічною культурою і розуміємо, що коли порушується духовний
зв’язок поколінь, ламаються народні звичаї і традиції, на зміну їм приходить
бездуховність. А це, у свою чергу, завдає великої шкоди вихованню
людини-громадянина.
Відродження національних
виховних традицій в Україні останнього десятиліття відповідає інтересам
відродження незалежної держави. Адже національне виховання - це створена
упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів,
традицій, звичаїв, покликаних сформувати особистісні риси громадянина України,
які включають в себе національну самосвідомість, розвинену духовність,
моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру,
сприяють розвитку індивідуальних здібностей і таланту. У час, коли український
народ необхідно згуртувати в єдину націю, проблема національного виховання
набуває особливої ваги.
У Концепції національного
виховання вказується: "Національне виховання і його принцип
культуровідповідності нерозривно пов’язані з мовою, історією, культурою,
традиціями, обрядами і звичаями народу" [3, с.12]. А тому у вищих навчальних закладах національне виховання,
як правило, забезпечується комплексом українознавчих дисциплін (найчастіше вони
зосереджені на кафедрах українознавства). Кафедри українознавства взяли на себе
непрості освітні і виховні функції на початку 90-х років минулого століття - у
час складної політичної і моральної перебудови суспільства. Чималий досвід,
набутий протягом десятиліття, дозволяє стверджувати, що українознавчі матеріали
є невід’ємною частиною національного
виховання молоді.
Вивчення історії культури
нашого народу має велике значення у справі виховання в молоді почуття
національної гідності. Залучення до національних культурних надбань, розкриття
перед молоддю найбільш цікавих сторінок історії нашої культури та розмаїття
імен видатних українських вчених, художників, композиторів, митців слова
допомагає усвідомленню того, яким талановитим, інтелектуально і духовно багатим
є наш народ. А крім того, знаним в усьому світі. Взяти хоча б тих відомих
діячів української культури, які гідно працювали на ниві культур інших народів.
Серед сотень імен – Юрій Котермак, Феофан Прокопович, Григорій Кониський, Ілля
Рєпін, Петро Чайковський,Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Михайло
Остроградський, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, Ахип Люлька, Іван Пулюй,
Володимир Вернадський. За неповними даними, наприкінці ХІХ – на початку ХХ
століття за межами України працювали понад 200 українців – учених світового
масштабу. Але повернемось до ХУШ століття. Неможливо назвати жодну галузь
культурного життя Росії, в якій плідно не працювали б українські інтелігенти,
випускники Києво-Могилянської академії. Для прикладу можна сказати, що в цей
період тут усі єпископські кафедри посідали українці, а у 1775 році із десяти
членів Святійшого синоду Росії дев’ять були українцями. Як писав у 1871 році
про культурні впливи в Росії російський етнограф та історик професор Петро
Безсонов, "пришельці (малороси) зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші
місця [1, с.100]. Та хіба мало подібних прикладів
можна навести, вивчаючи історію культури нашого народу?
Значне місце у формуванні
духовності посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладені
норми стосунків у сім’ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, до
жінки-матері. Століттями наш народ створював та удосконалював певні
морально-етичні норми, які стали його життєво важливими цінностями. Головними
чинниками народної моралі здавна були повага і любов до вільної праці,
утвердження ідеалів добра, краси, гуманних стосунків, знання свого родоводу,
високе громадянство; нещадно засуджувались пияцтво, лінощі, нещирість,
злодійство, жадібність. Створювані віками, вони безперервно шліфувались,
перевірялись досвідом наступних поколінь. Відомий український історик
І.П.Крип’якевич називав такі типові риси характеру українця: лицарство,
чесноти, солідарність і вірність, пошанування права, почуття честі, вроджена
інтелігентність, розвинене естетичне почуття, надзвичайна музичність,
хазяйновитість, підприємливість, гостинність і ввічливість, тактовність,
стриманість [4, с.294-295]. Іноземці зазначають, що українці "гостей шанують", "добре поводяться з
чужинцями, що шукають у них
оборони", "відважні і хоробрі" (Ібн-Даст); "сміливі",
"пильнують хліборобство", "всі справи вирішують через
громаду" (Прокопій Кесарійський); "вільні";
"витривалі"; "легко зносять і спеку, і холод, сльоту, наготу
тіла і голод" (Маврикій); "страшенно люблять свободу" (Боплан);
"це моральний і добре вихований нарід" (Д.Маршал); "це дуже
шляхетна раса" (Е.Кларк); "вони мають талант до малюнків і
малярства", "розвинене в українців і естетичне почуття"
В.Газенклевер) [9].
Великий виховний вплив на
людину справляють народні звичаї і традиції, які надійно захищають національну
самобутність українців. Вироблені й успадковані народом, вони протягом багатьох
віків допомагають йому відтворювати свою духовну і матеріальну культуру, свій
характер та психологію у своїх дітях. Кожний народний звичай несе в собі щось
гуманне і демократичне, справляючи могутній вплив на людину.
Формування духовності
тісно пов’язане з релігійними виховними традиціями, побудованими на основі віри
в Бога і сповідування християнської моралі. На ролі й значенні релігії у
вихованні громадянина наголошували видатні педагоги та філософи, О.А.Духнович, Я.А.Коменський,
Й.Г.Песталоцці, К.Д.Ушинський. Протягом століть українська церква пильно
оберігала національну самобутність українського народу, виховувала повагу
молоді до старших, почуття милосердя, регламентувала доброзичливі стосунки між
людьми.
Невід’ємною рисою
національно свідомого захисника Вітчизни є вірність народу України. У зміцненні
патріотичних почуттів велику роль відіграє
героїко-патріотичне виховання, покликане формувати бойовий,
морально-психологічний дух, виховувати глибоке розуміння громадянського
обов’язку, готовність стати на захист інтересів України. Героїчні сторінки
історії українського народу, його збройних сил - це живодайний матеріал у
справі виховання військової молоді. Взяти хоча б той факт, що в національній
українській педагогіці тривалий час ідеалом досконалої людини служить
український козак – символ волелюбності та безмежної любові до Батьківщини. Ці
справжні лицарі дивним чином поєднували в собі мужність, душевну щедрість і
доброту. Гордістю переповнюється серце, коли перечитуєш свідчення про
українське козацтво турецького літописця Наїма: "Можна з упевненістю
сказати, що неможливо знайти на землі людей сміливіших, які б так мало
турбувалися про своє життя і так мало боялися смерті
[7, с.9]. Його враження ніби доповнює італійський професор Доменіко Чомполі:
"Козаки – це надзвичайно симпатичні типи
слов’янського племені, горді, відважні лицарі, які сміливо дивляться у
вічі смерті, завжди готові до двобою з нею"[7, с.9]. Все життя присвятив
дослідженню Запорозької Січі український історик Д.І.Яворницький, не тільки
написавши на цю тему ряд фундаментальних праць, які містять багато цінного матеріалу, а й зібравши унікальну
колекцію пам’