КОЛЕКЦІЇ ПАМ'ЯТОК ПИСЕМНОСТІ
ТА ДРУКУ У БІБЛІОТЕЧНИХ ФОНДАХ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ, ЗБЕРЕЖЕННЯ,
РОЗКРИТТЯ
Матеріали науково-практичної
конференції,
присвяченої 100-річчю відділу
рідкісних видань
і рукописів ХДНБ ім.
В.Г.Короленка
Сучасна
Україна – молода держава, проте, вона має велику багатовікову історію, а в її
фондосховищах зберігається безліч історичних пам’яток регіонального, загальнонаціонального та
світового значення. Серед них – сотні тисяч архівних документів, першодруків,
стародруків, інших рідкісних та цінних видань.
Роботу з цими
культурними скарбами згідно з законодавством України здійснюють бібліотеки,
архіви, музеї, однак, залишається чимало
невирішених питань і проблем, що пояснюється саме молодістю нашої держави та
труднощами, які виникають у процесі її становлення, економічними умовами, в
яких на сучасному етапі реалізуються такі завдання як формування, збереження та
розкриття вітчизняних колекцій пам’яток писемності та друку. Поки що немає
найважливіших державних регламентів, держстандартів на облік та опис архівних
документів, стародруків (поодиноких надходжень у державні фонди та надходжень
комплексів цих документів – приватних архівів та колекцій), на організацію
страхового фонду пам’яток; єдиних правил зберігання та використання документів
з державних архівних фондів та колекцій рідкісних видань і рукописів.
Недостатнє фінансування
державних програм з питань культури, серед яких – Національна програма збереження бібліотечних і архівних фондів на
2000-2005 р. (затверджена постановою КМ України № 1716 від 15.19.1999 р.) –
призвело до фактичного припинення її реалізації за окремими напрямками.
Невирішеним залишається і кадрове
питання: країні бракує учбових закладів з підготовки фахівців відповідного
профілю – книгознавців-фондоутворювачів, хранителів колекцій пам’яток
писемності та друку у державних бібліотеках, відсутня єдина система підвищення
кваліфікації кадрів.
На
науково-практичній конференції, присвяченій сторіччю відділу рідкісних видань і
рукописів, яка проводилася у Харківській державній науковій бібліотеці
ім. В.Г.Короленка 30 травня 2003 р., відбувся обмін інформацією та досвідом
роботи між науковцями, керівниками, провідними спеціалістами відділів та
секторів рідкісних видань і рукописів у наукових бібліотеках Харкова, Києва,
Одеси, Луганська; виступили представники найбільших бібліотек України:
Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, ХДНБ ім. В.Г.Короленка,
ОДНБ ім. М.Горького, ЦНБ Харківського національного університету ім.
В.Н.Каразіна. У доповідях та повідомленнях багатоаспектно висвітлено актуальні
питання щодо роботи з пам’ятками писемності та друку: історія та особливості
формування вітчизняних фондів і колекцій – універсальних, тематичних, за видами
і типами документів, за місцем їх створення (колекція української екстеріорики
тощо); проблеми обліку та опису окремих пам’яток та їх примірників (якщо йдеться про пам’ятки
друку), обліку та опису (паспортизації) книжкових колекційних фондів, захисту
та забезпечення збереження, інформаційно-наукового розкриття зібрань.
У ряді повідомлень, присвячених
розгляду конкретних колекцій, фактично викладено методику наукової
реконструкції приватного зібрання як цілісної книжкової пам’ятки відповідної
історично-культурної доби. Архівні зібрання та особові фонди, які сформовано у
ХДНБ та ОДНБ, розглянуто ще й в аспекті наявності в них цінних
бібліотекознавчих, книгознавчих і бібліографічних ма-теріалів.
Збірник також знайомить зі
станом, особливостями та проблемами колекційної роботи у нещодавно заснованих
підрозділах – в Луганський ОУНБ ім. М.Горького, в бібліотеці Харківського
національного автодорожного університету, де в 1999 р.було відкрито Музей книги
та історії бібліотеки.
Матеріали конференції стануть
корисними для всіх, хто забезпечує сьогодні подальший розвиток бібліотечної
діяльності за напрямком формування колекцій книжкових та архівних пам’яток та розкриття їх
наукової, історико-культурної значущості.
Ідея виділення рідкісних видань з основних
фондів бібліотек виникла давно. Сьогодні майже всі фондоутримувачі таких видань
у тій чи іншій формі виділили у себе колекції рукописів, стародруків, рідкісних
і цінних видань, хоча не в усіх бібліотеках є такі структурні підрозділи з
відповідними штатами, окремі сховища та читальні зали. Інтерес до рідкісних
книг і документів у наукових та публічних бібліотеках – явище не нове, а
скоріше недостатньо усвідомлене. Це підтверджується як великою кількістю
зібрань давніх книжок, що довгий час залишаються пасивною частиною фонду, не
наближеною через систему бібліотечно-бібліографічної інформації до споживачів,
так і відсутністю науково-достовірної та загально прийнятої класифікації для
таких видань, адже поширена практика – систематизація книжок за змістом, не
беручи до уваги їх значення як пам’яток поліграфії та книжкового мистецтва,
особливостей примірників завдяки екслібрисам, автографам, власницьким записам;
цінності книжок з погляду часу їх створення, умов та особливостей розповсюдження тощо.
Як відомо,
більшість великих бібліотек світу починалися з книжкових зібрань монастирів,
навчальних закладів та бібліотек давнини, що мали цінні рукописні книги, а
пізніше раритетні видання. Дуже часто основою майбутньої великої громадської бібліотеки
ставало приватне зібрання відомої особи. Суспільство завжди було зацікавлене в
тому, щоб значні бібліофільські зібрання, котрі зберігали великі масиви цінних
і рідкісних видань та рукописів, змінювали статус: ставали суспільними,
громадськими. Громадські бібліотеки відрізняються від приватних насамперед тим,
що їх завданням є не колекціонування певних раритетів, а забезпечення потреб
читачів – наукових та культурно-освітніх.
У другій половині ХІХ ст. через
значне збільшення видавничої продукції та, відповідно, фондів у європейських
бібліотеках відбувається відокремлення книгосховищ. Книжкові фонди як
першооснова бібліотеки протягом століть доступні оку читача, були сховані від публіки у
книгосховища. Бібліотекарі, працюючи в нових умовах, мали застосовувати нові
методи для виконання професійного обов’язку. Серед них (для зручності) –
відокремлення та компактна розстановка певних масивів цінних видань, спочатку
рукописів та інкунабул. У читальних залах влаштовувалися різні за розмірами
підсобні бібліотеки, виставки книжок. На таких виставках (тимчасових або
постійних) експонувалися рідкісні й цінні книжки, рукописи, і це теж був шлях
до відокремлення названих категорій книжок. Тоді ж була усвідомлена
необхідність провести розмежування між книгами, що мають наукове значення, книгами, що становлять цінність завдяки їх
оправі чи матеріалу, на якому вони надруковані, і книгами рідкісними у прямому
розумінні цього слова. Уявлення про необхідні умови зберігання були
тоді досить невиразними, та й про специфіку обробки рідкісних видань говорилося
лише в загальних рисах.
У той же час
(насамперед через значне збільшення кількості книжок) у багатьох європейських
бібліотеках утвердився так званий “numerus currens” тобто розстановка книжок
виключно за форматом і порядком надходження [1] (обґрунтував цю систему Мартін
Шреттінгер – видатний німецький бібліотекар, автор терміну “бібліотекознавство”
– Bibliothekswissenschaft). Книжки розставляли на бібліотечних полицях за
встановленим предметним порядком основних дисциплін, в середині яких були
загально прийняті секції, розділи та підрозділи. По суті, до уваги брали тільки
формат книжок у кожному підрозділі: в бібліотечних каталогах ХVІІІ-ХІХ ст.
враховувались формати “ін-фоліо” (в аркуш, насправді – в піваркуша), “кварто”
(в ¼ паперового аркуша), “октаво” (в 1/8 аркуша),
“дуодецима” (в 1/12 аркуша). Ніяких інших поділів не
було. Предметний порядок не порушували: будь то книга в коштовній сап’яновій
оправі, чи значно поліпшене перевидання знаменитого твору, чи рукопис.
Першим
кроком до зміни такого стану речей було вилучення рукописів (а згодом
інкунабул) із загальних сховищ і створення з них окремих зібрань. Така
тенденція призвела до утворення того, що зараз відомо під назвою відділів
рідкісних книг або (залежно від країни) Reserve, Sonderabteilung, Rara, Cimelia,
де зберігаються рідкісні та цінні книги (від ХV ст. до наших часів).
Найчастіше фонди
рідкісних книжок складалися в державних бібліотеках шляхом відбору наявних
книжок у загальних фондах. Деякі з них згодом могли стати раритетами внаслідок
переслідувань владою автора чи видання або як результат підвищеного читацького
попиту: відомо, якими рідкісними є сьогодні старовинні видання азбук,
пісенників, календарів, масово-політичної літератури. Початком створення
відділу рідкісних книг могла бути книжкова колекція цінних у будь-якому
відношенні видань вченого чи бібліофіла. А згодом історико-культурної цінності
набуває книжкове зібрання відділу в цілому як своєрідна пам’ятка культури.
Інколи до
створення відділів рідкісних книг призводили виключні обставини, наприклад,
евакуація та необхідність охорони найбільш значних культурних цінностей
бібліотеки у випадках збройних сутичок, війни (особливо Першої світової),
стихійного лиха. Проте слід зауважити, відбір тих чи інших раритетів відбувався
досить суб’єктивно, з урахуванням конкретних фондів, національних традицій,
наявності відповідних приміщень тощо.
Російські бібліографи ХІХ -
початку ХХ ст. були європейські освіченими вченими і практиками, добре знали
відповідну іноземну літературу. Простежуючи історію формування
історико-культурних зібрань (рукописів, стародруків, рідкісних та цінних
видань) у великих бібліотеках колишньої Російської імперії, маємо таку картину:
в Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга (нині РНБ – Російська національна
бібліотека), яку відкрито 1812 р., одразу було відмежовано сховище
рукописів (депо манускриптів) і окремо зберігалися видання ХУ ст. [2]
Так відбувалося в Рум’янцевському музеї
(згодом Бібліотека СРСР імені В.І.Леніна, а зараз Російська державна
бібліотека, найбільша в Росії). В 1925-1926 рр. тут було утворено Музей
книги.
У Бібліотеці Академії наук,
найстарішій серед існуючих бібліотек Росії, заснованій у Петербурзі в 1714 р.,
первинне ядро фондів складалося з декількох частин: книжок і рукописів
Московського Кремля, книг Готторпської бібліотеки та бібліотеки курляндських
герцогів, і, нарешті, особистого книжкового зібрання Петра І. На початку ХХ ст.
Бібліотека серед інших [3] мала рукописний відділ (на чолі з В.І.Срезневським),
що своєю чергою поділявся на відділи
1) рукописів, 2) стародруків, 3) видань світського шрифту часів Петра І, 4)
картин, ритин (гравюр), лубочних видань і портретів. Окремо існував відділ
інкунабул, ритин та рукописів іноземних, який в 1924 р. одержав назву “Кабінет
інкунабул”.
Фонд рідкісних книг бібліотеки Петербурзького
університету формувався поступово,
стихійно, як найбільш цінна частина університетського книжкового зібрання,
основа якого успадкована з інших зібрань внаслідок створення в 1819 р.
університету. З 1845 р. бібліотека почала отримувати перші (цензурні)
примірники визначних пам’яток російської словесності, серед них і ті книжки,
тираж яких з різних причин був знищений
цензурою або автором.
З 1860 р. надходила література з числа “10 000 заборонених” до ввезення в Росію
книжок. Крім того, бібліотека постійно одержувала в дар як окремі книжки, так і
цілі бібліотеки за заповітом.
Записки співробітника відділу
стародруків Бібліотеки АН УРСР Б.І.Зданевича середини 30-х років [4], який тоді
вивчав досвід роботи відповідних відділів найбільших бібліотек СРСР, свідчать,
що на картках загального каталогу бібліотеки Московського університету
робилися позначки “редкая”: то була підготовча робота до топографічного
відокремлення рідкісних видань.
Окремі відділи стародруків у 20-х
роках мала Варшавська публічна бібліотека [5], Національна бібліотека в Софії, заснована у 1878 р., [6] та багато інших. У 1919 р. такий же відділ було
організовано в бібліотеці Саратовського університету, в 1922 р. – у Державній
публічній історичній бібліотеці та в бібліотеці Казанського державного
університету.
Аналогічні процеси щодо виділення
пам’яток писемності та друку в окремі відділи відбувалися також у бібліотеках
України, яка тоді ще не мала власної державності. Так, за свідченням
заввідділом рукописних, стародрукованих та рідкісних видань Наукової
бібліотеки Львівського університету Н.П.Швець, матеріали такого роду
з’явилися в цій книгозбірні одночасно з виникненням самої бібліотеки (1661 р.) [7]. Покоління бібліотечних працівників так чи інакше
виділяли та вивчали їх. Критерії відбору були пов’язані із загальною світовою
бібліофільською думкою, а згодом і з книгознавчими засадами. В матеріалах
архіву бібліотеки зафіксовано створення фондів “Cimelia” (лат. “Рідкості”) та рукописів. Ці фонди мали окремі сховища, сталий
штат кваліфікованих співробітників; складалися описи книжок та колекцій, на
самі книжки та рукописи наклеювалися відповідні екслібриси. На жаль, фонд “Cimelia” у 1956 р. було
розформовано й перенесено до загального книгосховища, і до 1966 р., як писав
видатний вітчизняний бібліограф Ф.П.Максименко, відділ перебував у стані
консервації.
Заснована в 1829 р. Одеська
Публічна бібліотека (нині Одеська державна наукова бібліотека ім.
М.Горького) впродовж усього свого існування комплектувалася стародруками та
рідкісними виданнями, що "розчинялися" в загальних фондах, знаходячи
відбиття лише в каталогах, насамперед у складі приватних бібліотек та книжкових
зібрань. Поступово кількість переходить у якість, і бібліотека паралельно зі
збиранням рідкісних книжок починає їх вивчення [8]. Відповідно до
загальнорадянської практики
тих років (створення 1922 р. Музею книги у Рум’янцевському музеї, невдовзі
об’єднаного з відділом рідкісної книги ДБЛ; відділу історії книги Державного
історичного музею в Москві, а також закладання Всеукраїнського музею книги – утворення Відділу друку та письма при
Лаврському музеї в Києві) Одеська публічна бібліотека 1922 р. також створює
відділ рідкісних видань та рукописів з його найцікавішим ядром – Музеєм книги.
Відбір книжок для відділу здійснювався за принципами, що були прийняті на той
час в усіх великих бібліотеках і музеях, закріплені в публікаціях тогочасної
завідуючої цим відділом О.Тюнєєвої [9]: рукописи, інкунабули, палеотипи,
видання славетних друкарських фірм ХVІ-ХVІІ ст., книги церковнослов’янського друку того ж
періоду, видання гражданського друку за часів Петра І, рідкісні та
бібліофільські видання ХVІІІ-ХІХ ст. До останніх до-слідниця відносила
малотиражні або знищені (чи збережені в незначній кількості примірників) видання;
книжки, що мають “особливе історичне або політичне значення” (наприклад,
заборонені царською цензурою); видання, ілюстровані оригінальними малюнками,
надруковані на пергамені чи на спеціальних сортах паперу, шовку; книги з
екслібрисами та автографами видатних власників тощо. В статті, на яку ми
посилаємось, детально розкрито склад сформованих колекцій, особливо інкунабул.
На 1927 рік, коли було опубліковано цю ґрунтовну статтю О.Тюнєєвої, роботу над
відокремленням рідкісних видань закінчено не було, а у 30-60 х рр. цю
діяльність, на жаль, було припинено.
У тій же Одесі в 1902 р., коли
бібліотека Новоросійського університету (нині Одеського національного
університету ім. І.Мечникова) переїхала до нової будівлі, було
зарезервовано приміщення для зберігання рукописних зібрань бібліотеки та
особливо цінних друкованих книжок [10], які згодом склали ядро
ще одного музею книги. До початку Першої світової війни тут було відокремлено
233 рукописи та незначну кількість стародруків, у т.ч. інкунабул, півтора
десятка ельзевірів і кількадесят видань ХУІ - ХУІІ ст. Головна маса рідкісних
та цінних видань і навіть рукописів
залишалася невиявленою серед основних фондів.
У 1920–21 рр. починається спочатку спорадичне, а згодом систематичне й
організоване вилучання рукописів і стародруків з основного книгосховища,
завдяки чому кількість рукописів одразу збільшилася майже вдвічі, а кількість рідкісних видань досягла 2500 томів. 1926 р. виставку рідкісних
видань, яку бібліотека організувала в
1923 р., було перенесено до великого залу зі спеціальним обладнанням. Так
створювався музей книги Одеської центральної наукової бібліотеки, який
одночасно був науковим відділом (“Кабінетом”) у структурі цієї книгозбірні.
Музей складався з 3 відділів: рукописів, друкованих видань, графіки. Своєю
чергою відділ друків розпадався на західноєвропейські, російсько-українські та
“Rossica-Ucrainica, або західноєвропейські видання ХУІ - ХУІІ ст., присвячені
Україні та Московії” [11]. Детальний опис колекції інкунабул опублікував у 20-х
рр. І.Фаас [12]. Працівники музею прагнули довести відділ друкованих
видань до рівня, що відповідав би часу, шляхом відбору найкращих видань ХІХ-ХХ
ст., зразків новітніх досягнень друкарського мистецтва, а також значно
збільшити групу експонатів ХVІІІ ст. Тоді ж була зазначена необхідність
зосередження уваги на розвитку
української книги.
Коли у Харківській громадській
бібліотеці (нині Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка),
заснованій в 1886 р., рідкісні та цінні видання ще не були відокремлені у спеціалізований
фонд, на їх титульних аркушах і форзацах проставлявся штамп: “Не видається
додому”. Це був перший крок до виділення книжкових пам’яток, тому саме
Д.Багалія, В.Данилевича, М.Сумцова, співпрацівників цієї книгозбірні тих часів,
прийнято вважати засновниками фонду пам’яток друку та писемності, а також фонду
україніки [13]. Починаючи з 1903 р. в ХГБ поступово організовувалися відділи: рукописів, музичний, український,
польський, східний, бібліотекознавства
[14]. Приблизно тоді ж було підібрано колекцію книг
з автографами, і на режим комплексного зберігання переведені “бібліографічні
рідкості", що не видаються додому [15]. Як зафіксовано у звіті бібліотеки,
“цінні книги відділено в окремій шафі, а каталог тепер створюється” [16]. В середні 30-х років у ХДНБ створено книгознавчу групу,
а в січні 1940 р. її реорганізовано у відділ рідкісних видань і стародруків
(тепер – відділ рідкісних видань і рукописів (Музей книги).
У 1922 р. в Харкові, першій
столиці України, на базі Харківської університетської бібліотеки,
формування якої відноситься до початку ХІХ ст., була створена Центральна
наукова бібліотека, “багатий відділ рукописів і стародруків, навіть інкунабул”
[17] якої зазначався в газеті "Бібліологічні вісті".
Організована в 1918 р.
Національна бібліотека Української держави, надалі ВБУ – Всенародна бібліотека
України (нині Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського –
НБУВ) перші два десятиріччя була своєрідним центром зосередження та збереження
численних бібліотечних і архівних фондів різних бібліотек, зібрань і колекцій
установ, що з різних причин припинили своє існування. Мета збереження книжкових
багатств і створення міцного фундаменту науки дозволили зібрати тут цінні
фонди, універсальні за складом і змістом, але неоднозначні за своєю структурою [18]. Рукописи і стародруки
вже при первинному огляді виділялися в самостійні структурні підрозділи. Певний
відсоток ретроспективних фондів залишався у вигляді окремих комплексів,
сформованих раніше.
Створення відділу стародруків, а
згодом підвідділу раритетів при ньому у Всенародній бібліотеці України на
початку 20-х років було цілком в контексті загально-європейської, а фактично –
світової тенденції. Оголошення щодо існування такого відділу в документах 1919
р. свідчить про високий професіоналізм фундаторів бібліотеки, їх обізнаність у
справах найбільших бібліотек світу, про усвідомлення ними відповідальності
перед наступними поколіннями за збереження книжкових скарбів давнини. У звіті
бібліотеки за 1921 р. йдеться: “Читачам видаються всі книжки за виїмкою
розкішних і рідких видань, а також рукописів і стародруків, якими можна
користуватись тільки в кабінетах відділів" [19].
До 1926 р., коли було
укомплектовано штат відділу і у підрозділі розпочалася активна робота з
розміщення, опису, вивчення видань, здійснювався відбір лише стародруків з
колекцій націоналізованих бібліотек та загального книгосховища. За архівними
матеріалами [20], шляхи придбання фондів, що формувалися століттями, могли бути
різними, проте, завдяки насамперед академіку Д.І.Багалію, голові спеціальних
комісій з питань бібліотек духовного відомства в Тимчасовому Комітеті по
заснуванню бібліотеки, ВБУ пішла шляхом не реквізицій, а переговорів,
переконань та добровільної передачі. Крім того, спеціальна комісія ВБУ
розшукувала й відбирала стародруки, займалася їх оцінкою. Всенародна бібліотека
також здійснювала патронат над фондами, які неможливо було придбати, але яким
потрібна була державна охорона. Вже на 1923 р., за свідченням тогочасного
директора книгозбірні, бібліотека мала до 40 тисяч книжок ХV-ХVІІІ ст., половина яких була посортована за мовами і
століттями [21]. У звіті роботи бібліотеки за
1924-1925 роки зафіксовано, що завідував відділом “товариш директора, професор
В.Ф.Іваницький”. Було “посортовано” 30000 томів до 1799 року видання:
інкунабули до 1525 р.; українські та білоруські стародруки; іноземні
стародруки; репродукції стародруків [22].
Серед перших регламентуючих
документів відділу, які на багато десятиліть визначили вимоги щодо роботи з
фондом стародруків та рідкісних видань, була “Інструкція про поділ книжок по
відділах” [23] (де, зокрема, наголошено: “До відділу стародруків передається
все, що надруковано до 1799 року включно”); “Проект інструкції по улаштуванню
та опису стародруків у ВБУ” [24] В.Ф.Іваницького [1922 р.]; “Про хронологічні
рамці відділу стародруків” [25] від 4.02.1923 р., того ж автора (тут, до речі,
дається спроба визначення рідкісних та цінних видань). Пізніше С.І.Масловим
було підготовлено ще декілька документів (“Схема розміщення й способи нумерації
книжок у відділі стародруків”, “Спеціальні вимоги до приміщення та устаткування
відділу стародруків Бібліотеки АН України”, “Визначення дублетів у ділянці
стародруків” та ін.), що не втратили наукового інтересу й сьогодні. Сергій
Іванович Маслов, очолюючи відділ стародруків ВБУ з 1926 по 1937 р., розробляв
напрям “стародрукована україніка”, враховуючи насамперед територіальний принцип відбору. Підготував спеціальні
інструкції з бібліотечно-бібліографічної обробки українських видань ХVІ-ХVІІІ
ст. [26], деякі положення котрих лягли в
основу кращих радянських досліджень з історії стародрукованої книги [27]. Він же на початку 30-х років завдяки грунтовним знанням
та знайомством із західними джерелами уклав детальний “Нарис інструкції для
абеткування західно-європейських та польських видань
ХУІІІ ст.”, що залишилося, на жаль, неопублікованим.
У травні
1928 р. співпрацівники відділу стародруків ВБУ, як зафіксовано в Щоденнику
роботи відділу [28], почали розбирати рідкісні та розкішні книжки, виділені із
загального фонду так званим rara (шифр R). Були спроби впорядкувати колекції книжок з
екслібрисами та суперекслібрисами; з автографами та різними записами на
форзацах та берегах; rossica, ukrainica, polonica тощо. У звіті роботи за 1932 р. підкреслено: “З відділом
стародруків топографічно й адміністративно об’єднано колекцію найцінніших
видань ХІХ й ХХ ст. – так званий підвідділ раритетів. Тут зібрано багато
закордонних видань ХІХ-ХХ ст., заборонених російською цензурою, наприклад
“Полярная звезда” та “Колокол” О.Герцена, окремі числа журналу “Земля и Воля”
та ін.
Є замасковані революційні видання, надруковані в підпільних друкарнях на
території колишньої Росії” [29].
Питання про “раціональне
переховування цінних видань, які належать Бібліотеці УАН”, порушувалося на
нараді 19 листопада 1935 р. [30] На нашу думку, значний інтерес являє
“Положення про Підвідділ рідких видань ХІХ- ХХ вв. Відділу стародруків і рідких
видань”, розроблене в
30-х рр. (зберігається у відділі).
Пригадаємо, що на міжнародному
рівні комплекс питань щодо роботи зі стародруками та рідкісними книжками вперше розглядався в 1923 р. на Конгресі
бібліотечних працівників у Брюсселі, де було рекомендовано створити відділи
рідкісних книг у тих бібліотеках, де їх ще не було (а таких більшість), і
провести докорінну перебудову існуючих
відділів. Було сформульовано декілька цілком обґрунтованих основних ідей за
трьома напрямками: – наукові дослідження, опис і збереження [31]. В 1949 р. при Міжнародній федерації бібліотечних
асоціацій (IFLA),
створено комісію по рідкісних і цінних книжках. Одним з перших конкретні
правила відбору цінних книг розробив
Р.Бран [32]. Бернський конгрес (1962 р.) підтвердив доцільність підготовки та
публікації подібних досліджень, оскільки
більшості країн бракує офіційної й доступної літератури за цією
тематикою.
Найбільшого розмаху виділення
рідкісних фондів із загальних книгосховищ набуло лише у 60 - 80-х роках ХХ ст. [33] Сформовано такі фонди в
більшості універсальних, обласних, республіканських, крайових, галузевих та університетських бібліотек СРСР. Ця загальносвітова
тенденція призводила до розповсюдження архівних і музейних методів роботи в
діяльності бібліотек. Музеїфікація відбивається в дбайливому ставленні до
книжкових раритетів, створенні музейних фондів в бібліотеках.
Сьогодні найактуальнішим є
питання державної реєстрації рукописних книг, стародруків та рідкісних видань –
книжкових пам’яток, підготовки, згідно з Програмою збереження бібліотечних та
архівних фондів на 2000-
2005 рр., з відповідним розділом Державного реєстру національного культурного
надбання. Вирішення цього значного й відповідального завдання пов’язано з рядом
методичних проблем. Насамперед це розробка критеріїв цінності документів, їх
виявлення, уніфікація електронного опису, створення єдиного програмного
забезпечення або можливості конвертації подібної інформації при її зведенні,
розкриття складу книжкових скарбниць через путівники по відділах рідкісних
книжок, альбоми репродукцій найцінніших видань, бібліографічні та наукові
каталоги, огляди наявних у бібліотеках раритетів та колекцій, наукові статті та
монографії.
Не менш важливим є блок проблем,
пов’язаних зі збереженням фондів книжкових пам’яток та виготовленням страхових
копій, а також максимальній можливості заміни при книговидачі оригіналів
пам’яток копіями. Цей шлях, безумовно, потребує не тільки значних фінансових
коштів, сучасного технічного обладнання, але й
добре налагодженої системи обліку копій. Стосовно обліку оригіналів,
насамперед стародруків, слід ще раз наголосити на необхідності укладання для
таких колекцій (окрім ведення сумарної та інвентарної книг, детальних службових
каталогів) ще й паспортів. Викликано це, крім іншого, наявністю великої
кількості конволютів, як видавничих так і власницьких. За загальною практикою, в
сумарній книзі фіксується кількість реальних книжкових одиниць у колекції,
котрі стоять на полиці. За правилами в інвентарній книзі записують в один рядок
назву й вихідні дані документа. Якщо ж серед стародруків є багато конволютів,
для ретельного обліку необхідно зафіксувати всі відомості: кількість назв, як
прийнято в бібліотечній статистиці, кількість примірників і одиниць зберігання
або окремих книжкових одиниць (корінців), що є у фонді. Так, у паспорті
колекції інкунабул НБУВ зафіксовано: кількісний склад колекції: 368 од. зб.
(шифри – ІА 1 – 364), у т.ч. 70 конволютів, що містять 294 алігати, з яких 239
видань інкунабульного періоду, 48 палеотипів, 4 рукописи, 1 видання 1604 р., 1
– 1599 р., 1 – 1552 р. (1 конволют у колекції не містить інкунабул, а складається
з двох палеотипів і зазначеного видання 1599 р. – ІА 259). Назв видань – 488,
разом з томами – 501; примірників видань – 517, у т.ч. 35 –
фрагментів видань; 2 видання в колекції, відбиті в друкованому та
картковому каталогах як ХV ст., згідно з атрибуцією М.А.Шамрай 80-х рр. ХХ ст., не
є інкунабулами.
Таким чином, у путівниках,
науково-популярних оглядах, у наукових дослідженнях ми називаємо 517 інкунабул
НБУВ, а на полиці стоїть 368 книжок. Статистика переконливо засвідчує
складність і одночасно необхідність подібних підрахунків для особливо цінних
колекцій стародруків, адже всі зазначені позиції потрібні для досконалого
обліку, і у своїй сукупності не дублюються в жодному іншому обліковому
документі.
_____________
1. Брейя П. Отдел редких книг в библиотеке /П.Брейя
// Бюл. ЮНЕСКО для б-к. – 1965. – № 4. – С. 182.
2. Отчет в управлении Императорскою публичною
библиотекою, представленный за 1814 год. – СПб., 1815. –
65 с.
3. [Барвінок В.] Бібліотека Російської Академії /[В.Барвінок] // Бібліол. вісті.
– 1925. – № 1-2. – С. 170-171. – Підп.: В.Б.
4. Зданевич Б.І. Постановка відділів рідких
та цінних видань у бібліотеках Москви: рукопис (чернетка). /Б.І.Зданевич [Зберігається
у відділі стародруків та рідкісних видань НБУВ].
5. [Біркіна Н.] Варшавська публічна бібліотека /[Н.Біркіна] // Бібліол. вісті. – 1929. – № 4 . – С.78. – Підп.: Н.Б.
6.
Бібліол. вісті. – 1925. – № 1-2. – С. 172.
7.
Швець Н. Засади і настанови Ф.П.Максименка у формуванні відділу
рукописів і рідкісних книг /Н.Швець
// Зб. наук. пр. від. рукоп., стародрук. та рідкіс. кн.
ім. Ф.П.Максименка. – Львів, 1997. – С. 6.
8. Арюпіна Л. Формування й організація фонду
рідкісних видань Одеської державної наукової
бібліотеки ім. М.Горького /Л.Арюпіна //
Історія бібл. справи в Україні. – К., 1999. – С.
63-64.
9. Тюнєєва О. Музей книги Одеської публічної
бібліотеки // Бібліол. вісті. – 1927.– №
2. – С. 48.
10.
Вайнштейн О. Музей книги Одеської центральної наукової бібліотеки
/О.Вайнштейн // Пр. Одес. центр. наук. б-ки. – Одеса, 1927. – С. 17-55.
11. Там
само. - С. 47.
12.
Фаас І. Інкунабули Одеської Центральної наукової бібліотеки /І.Фаас //
Бібліол. вісті. – 1927. – № 2. – С. 69-90.
13. Незнамова Л., Лосієвський І. З історії фонду
рідкісних видань Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г.Короленка
/Л.Незнамова, І.Лосієвський // Історія бібл. справи в Україні. – К., 1999. – С.
72.
14. Ярошик В., Сосновська Т. Дмитро Багалій і
Харківська громадська бібліотека (до 110-річчя з дня заснування ХДНБ ім. В.Г.Короленка)
/В.Ярошик, Т.Сосновська // Бібл. вісн. – 1997. – № 1. – С. 17.
15. Отчет
Харьковской общественной библиотеки за 22-й год ее существования. – Х., 1908. –
С. 79.
16. Отчет Харьковской общественной библиотеки за 24-й год
ее существования. – Х., 1910. – С. 62.
17. Бібліол. вісті. – 1928. – № 1. – С. 88
(Хроніка).
18. Дубровина
Л.А.,Муха Л.В. Исторические коллекции книг и библиотечных собраний и
совершенствование их организации и хранения /Л.А.Дубровина, Л.В.Муха //
Прогрессив. библ. технологии: орг. и упр. – К., 1989. – С. 128.
19. Архів НБУВ, оп. 1, од. зб. 34, арк. 4 зв.
20. Архів НБУВ, оп. 1, од. зб. 1, арк. 42–42 зв.
21. Постернак С. Всенародня бібліотека України
(до п’ятирічного ювілею) /С.Постернак // Бібліол. вісті. – 1923. –
№ 4. – С. 17.
22. Архів НБУВ,
оп. 1, од.зб. 110.
23. Архів НБУВ, оп. 1, од. зб. 41, арк.. 1: § 4, п. 3.
24. Архів НБУВ, оп. 1, од. зб. 50, арк. 13;
варіант інструкції – арк. 14.
25. Архів
НБУВ, оп. 1, од. зб. 76, арк. 4.
26. Маслов С.І. Обсяг та план українського
бібліо-графічного репертуару ХVІ–ХVІІІ вв. // Бібл. зб. ВБУ.
Ч. 3. – К., 1927. – С. 60-64; Маслов
С.І. Спроба інструкції та план роботи над складанням українського
бібліографічного репертуару ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1928. – 28 с.; Інструкція для
опису видань, що вийшли на території Радянської України в ХУІ ст. – 1825 р. //
Наук. пр. НБУВ. Вип. 4. – К., 2000. –
С. 45-64.
27. История
Центральной научной библиотеки АН УССР. – К., 1979. – С. 92.
28. ІР НБУВ, ф. 33,
од. зб. 2952, арк. 109.
29. Архів НБУВ, оп. 1, од. зб. 380.
30. ІР НБУВ, ф. 33,
од. зб. 2955, арк. 2.
31. Inventaire des
livres rares on curieux d’une bibliotheque // Congres international des
bibliothecaires et des bibliophiles, tenu a Paris en 1923. – Paris, 1925. – P.
111-116.
32. Biblothèques,
traitement, catalogage, conservation des livres et des
documentes. – Paris: Institut pédagogique national, 1961.
33. Григорьева
В.З. Центр консервации документов библиотек высших учебных
заведений Российской Федерации /В.З.Григорьева // Первая Казахстанская
конф. “Проблемы сохранности документального письменного наследия библиотек и
архивов”: документы и материалы. – Алматы, 1998. – С. 170.
Виникнення
відділів рідкісних видань і рукописів
визначає певний етап в історії кожної
бібліотеки, є результатом планомірної роботи з формування колекцій
пам'яток друку та писемності і, безумовно, свідчить про наявність та розвиток
наукового, історико-культурного напрямку в її діяльності. Щодо ХДНБ ім.
В.Г.Короленка, заснованої у 1886 р. як
Харківська громадська бібліотека, можна констатувати: вже з перших років її
існування саме науковці, провідні українські вчені кінця ХIХ ст. були не лише фундаторами бібліотеки, але й першими її
працівниками, фондоутворювачами, адміністраторами, за ініціативою яких десятиліттями створювались підрозділи
та колекції бібліотеки. Звичайно,
тут особливу роль відігравали харківські гуманітарії –
історики, археографи, філологи.
Саме
історик Дмитро Іванович Багалій (1857-1932), один з найвидатніших українських
істориків, який одночасно зі своїми університетськими та громадськими
обов’язками очолював на початку ХХ ст. правління ХГБ, був засновником відділу
рідкісних видань і рукописів. Багалій – автор першої перспективної програми
діяльності нашої бібліотеки за напрямком колекціювання рукописних та книжкових
цінностей, їх наукового розкриття.
3 травня 2003 р.
виповнилося 100 років від дня створення в Харківській громадській бібліотеці
відділу рукописів і автографів. Рішення
про його організацію було прийняте зборами членів ХГБ 20.IV. (3.V.) 1903 р., де з доповіддю
виступив Д.Багалій [1]. Харківська громадська бібліотека, її фонди та відділи,
за визначенням вченого, – це не тільки
загальноосвітня, просвітницька установа, але й наукова, серед завдань якої –
формування колекцій книжкових раритетів, цінних рукописів, і треба “йти вперед
і удосконалюватись на шляху, який вказується їй іншими подібними закладами”
[2], ураховувати досвід Імператорської Публічної бібліотеки (тепер – Російська
національна бібліотека), українських бібліотек, у т.ч. бібліотек Харківського
університету і діючого при ньому Історико-філологічного товариства, де
відповідні підрозділи вже давно існували.
Д.Багалій
запропонував розповсюдити інформацію про новий відділ ХГБ і про те, що
бібліотека приймає на зберігання “листи, мемуари, записки, автографи, невидані
твори і т.п., які мають історико-літературний інтерес” [3]. На думку вченого,
на особливу увагу з боку працівників ХГБ заслуговували “приватні папери
місцевих видатних діячів” [4] і взагалі приватні колекції пам'яток писемності;
він підкреслив, що необхідно далі вести перемовини з власниками таких зібрань ,
а також звернутись до видатних вітчизняних та зарубіжних діячів з
проханням надіслати свої автографи.
Формування колекцій відділу планувалось переважно за рахунок пожертвувань.
Однак в окремих випадках не виключалась і купівля документів. У результаті це
зібрання буде мати “ще більшу наукову цінність”, підвищиться “і наукове, і
загальноосвітнє значення усієї Бібліотеки”. Серед завдань нового відділу
вказувалось і “складання каталогу до цих пам'яток...” [5].
Відділ розпочав
свою діяльність, і головними його працівниками у перші десятиріччя ХХ ст. були
відомі українські вчені: літературознавець А.Кадлубовський та історик В.Савва, які одночасно завідували
архівом бібліотеки. У роботі відділу
також брали участь Н.Бєляєв, В.Данилевич, К.Медерський, М.Плесський. Слід
зауважити, що у доповіді Д.Багалія 1903
р. вже є згадка про стародруки, однак, до 1940 р. у ХДНБ не було
спеціалізованого підрозділу з формування колекцій стародруків та інших книжкових
раритетів. Разом з тим робота за цим напрямком на рубежі ХІХ-ХХ ст. у
бібліотеці проводилась регулярно з часів її заснування.
У 1890-ті рр.,
коли рідкісні та цінні видання ще не були відокремлені у спеціалізований фонд,
на їх титульних аркушах і форзацах проставлявся штамп: “Не видається додому”.
Сотні примірників мають аналогічні
записи працівників ХГБ того часу: Д.Багалія, В.Данилевича, В.Савви, М.Сумцова
та ін. Саме цих видатних вчених можна вважати засновниками фонду пам'яток друку
та писемності і фонду україніки бібліотеки [6].
У 1900-ті рр.“бібліографічні рідкості, що не видаються додому” [7], були переведені на режим комплексного
зберігання; у друкованому звіті ХГБ за 1909 р. знаходимо відомості про те, що
“цінні книги відділено у окремій шафі, а каталог тепер створюється” [8].
На той час у
фонді бібліотеки було вже чимало і рукописних пам'яток (починаючи з XVIII
ст.), і книжкових рідкостей. У 1886-1893 рр. фонд збагатився одним з найбільших
харківських приватних зібрань пам'яток друку та писемності – колекцією відомого письменника та
краєзнавця Г.Данилевського (бл. 3 200 прим.), у складі якої – перші книги
українською мовою, харківські першодруки, книги з автографами І.Аксакова,
Л.Мея, Я.Полонського, Я.Щоголєва, Д.Яворницького, багатьох інших письменників і
вчених. Деякі раритети передав сам Г.Данилевський, основна ж частина цього
зібрання надійшла від його спадкоємців
згідно з останнім бажанням
письменника.
Пам'ятки
вітчизняного та іноземного друку XVIII ст., рідкісні
видання ХІХ - початку ХХ ст. надходили також у складі родинних бібліотек
Пассеків (1890-1910), Давидових (1891-1892), Сокальських (1895), Карпових
(1898), приватних зібрань В.Порай-Кошиця (1891-1892), В.Варяніцина (1891-1901),
К.Анненкова (1908-1910) та багатьох інших. Свої праці та власні книги
подарували Х.Алчевська, М.Бекетов, В.Бузескул, Л.Гіршман, В.Данилевський,
Д.Менделєєв,
О.Потебня та інші видатні діячі вітчизняної науки і культури.
Колекційні
комплекси, створені у 1886-1910-ті рр., на жаль, було повернено до загальних
фондів бібліотеки на початку 20-х рр. Пошук книжкових пам'яток у фондах ХДНБ та поза її межами,
спеціалізацію зберігання колекцій було поновлено у 30-ті рр. за ініціативою
Маргарити Орестівни Габель
(1893-1981), відомого українського літературо- та книгознавця, доньки одного з
провідних працівників Харківської Громадської бібліотеки О.М.Габеля. У січні
1934 р. М.Габель очолила
книгознавчу групу відділу зберігання фондів. Вже у 1934-1936 рр. пошукова робота супроводжувалася науковим описом виявлених
пам'яток. Визначалися три основні напрямки діяльності книгознавчої групи:
історичний (виявлення, опис і каталогізація стародруків, “історико-революційних
видань”, книг з автографами видатних діячів науки і культури); мистецтвознавчий
(опис поліграфічних шедеврів, ілюстрованих та інших художньо оформлених
видань); краєзнавчий (формування колекції харківського друку). Постійними
науковими консультантами книгознавчої групи, реорганізованої у січні 1940 р. у
відділ рідкісних видань і стародруків (тепер – відділ рідкісних видань і
рукописів), були академік О.Білецький і український вчений-книгознавець
І.Каганов. Висококваліфіковані працівники
В.Ткаленко та С.Ставровський створили корпус наукових описів вітчизняних та
іноземних стародруків, інших пам'яток друку та писемності, заклали основи
системи каталогів (алфавітний,
систематичний та хронологічний – стародруків) і картотек майбутнього відділу.
Наприкінці 1930-х було організовано
картотеку рукописних книг та архівних матеріалів.
У 1933-1941 рр.
бібліотекою було придбано невелику колекцію інкунабул і палеотипів, 4
примірники острозької Біблії Івана Федорова 1580-1581 рр., сотні кириличних
книг та іноземних видань XVI-XVIII
ст. З основного фонду до колекції відділу надійшли зібрання стародруків Харківського
єпархіального музею; з Державного книжкового фонду СРСР – рідкісні та цінні
книги з бібліотеки Зимового палацу у Петербурзі (зібрання Романових), інших
приватних колекцій, "націоналізованих" у перші роки радянської влади.
Майже повністю до фонду рідкісних видань ХДНБ увійшло книжкове зібрання
стародруків та рідкісних видань Харківського музею українського мистецтва,
роз-формованого на початку 1930-х як "осередок українського буржуазного
націоналізму".
Провідний спеціаліст відділу, знавець західноєвро-пейського
друку Сергій Миколайович Ставровський у перші місяці німецької окупації
виконував обов’язки хранителя зібрань
книжкових та архівних пам’яток (М.Габель перебувала в евакуації). 9 лютого 1942
р. С.Ставровський помер голодною смертю. Залишились його мемуари – видатний
людський документ, літопис більшовицького лихоліття (частково надрукований 1993 р.) [9].
Невідомо, хто безпосередньо завідував відділом, а точніше,
фондом рідкісних видань і рукописів до 23 серпня 1943 р. – дня визволення
Харкова, але, безумовно, він був під контролем мужньої жінки, фактичного
директора бібліотеки Марії Іванівни Румницької. Сотні стародруків, тисячі
рідкісних видань втрачено ХДНБ у роки
Другої світової війни [10], однак працівникам бібліотеки, які залишилися в окупованому
Харкові, вдалося зберегти найцінніші реліквії – українські та іноземні
першодруки, прижиттєві видання творів великих письменників і вчених, книги з
унікальних особистих зібрань.
У післявоєнний
період, в середині та другій половині ХХ ст.
було створено десятки нових колекцій, більшість з яких і сьогодні
входять до складу фонду рідкісних видань
і рукописів ХДНБ. Організаторами цієї роботи були книгознавці М.Габель,
І.Знаменська, О.Черкашин, Л.Цикіна,
І.Лосієвський, С. Шоломова, Г.Тряпіцина, І. Мазніченко
та ін.
Змінювались
критерії відбору книг та архівних документів для фонду пам’яток, методи їх
популяризації та наукового освоєння; великої шкоди завдав тоталітаризм, який деформував справжні
наукові уявлення про духовні, історико-культурні цінності. Однак і за
радянських часів працівникам цього відділу вдалося в цілому зберегти
багаліївські традиції, зосередити у фонді пам’ятки світового та національного
значення.
У 1949-1981 рр.
відділом керував відомий український бібліограф, знавець та пропагандист книги
Олексій Іванович Черкашин (1914-1981). Саме в цей час поряд із бібліографічною
роботою, на меті якої було наукове розкриття колекцій та удосконалення
довідково-бібліографічного апарату відділу, регулярно проводилися заходи з
популяризації бібліотечних скарбів ХДНБ: книжкові експозиції, лекції,
екскурсії, теле- і радіопередачі та ін. Харківський телеглядач пам’ятає цикл
розповідей О.Черкашина 1970-хх рр. під
назвою “Тайна однієї скарбниці”.
Слід зазначити,
що любов до книги і робота у відділі певною мірою зближувала людей, які
духовно, за своїм світоглядом залишались все ж таки чужими. Тривалий час
працювали у відділі пліч-о-пліч член КПРС і
ветеран великої війни, переконаний, “справжній” комуніст О.І.Черкашин і
донька “ворогів народу” дворянського походження Ірина Василівна Знаменська, не тільки
високопрофесійний книгознавець, бібліограф, знавець іноземних мов, але й
природжений поет, авторка чудової інтимної лірики і вражаючих своєю сміливістю
опозиційних політичних віршів, деякі з яких можна віднести до вершин
громадянської поезії ХХ століття. Як і мемуари С.Ставровського, це видатна пам’ятка непідкореної людської думки,
духовної боротьби з тоталітаризмом. Літературний архів І.Знаменської зберігається
у відділі, і перша збірка її поезій (за життя авторки не було опубліковано
жодного рядка) нині готується до друку.
У 1961 р.
І.Знаменською було проведено ретельне дослідження однієї з кириличних
книг, результати якого дозволили переглянути дані попередньої експертизи:
виявилося, що це – Четвероєвангеліє середньошрифтове (Анонімна друкарня, бл.
1558) – найстаріша пам’ятка східнослов‘янського друку у фондах ХДНБ.
У 1950–1970-х
рр. до ХДНБ надійшли сотні стародруків та рідкісних видань з Полтавської
обласної бібліотеки ( у т.ч. фрагменти особистого зібрання М.Гнєдича), з
Жито-мирського музею. Українські першодруки й стародруки (117 дублетних прим.)
було передано Державною бібліотекою
ім. В.Леніна (тепер – Російська державна бібліотека), бібліотекою Харківського
державного інституту культури (нині – Державна академія культури); чимало
раритетів одержано від приватних осіб, придбано у букіністичних крамницях
Харкова, Києва, Москви та інших міст СРСР.
Завдяки
активізації контактів з власниками цінних книжкових колекцій у 1980-х - на
початку 2000-х рр. державним надбанням
стали Нюрнберзька Біблія 1475 р., палеотипи, Заблудівське Євангеліє 1569 р.
(друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець), прижиттєве видання "Системи
природи" К.Ліннея (1740); колекція мініатюрних видань XVIII-XX
ст. і колекція автографів видатних
діячів вітчизняної та світової культури, які належали О.Сарані; колекція малої
книжкової графіки Є.Стефановського (у т.ч. бл. 21 тис. екслібрисів) та ін.
Реалізовано
програму виявлення "прихованих ресурсів" книгосховища: за
результатами фронтального обстеження палітурок стародруків зареєстровано
фрагменти особливо рідкісних видань – первістків європейського друку 1479-
1483 рр., палеотипів. Невідомі примірники слов’янських
стародруків (друга половина XVI-XVII ст.)
було виявлено при дослідженні
конволютів.
З 1960-х рр.
відділ бере участь у складанні зведених друкованих каталогів східнослов’янської
рукописної книги, стародруків, рідкісних та цінних видань ХIX
- початку
XX ст. [11]. До наукового
обігу було введено дані про тисячі примірників, у т.ч. з колекцій інкунабулів та українських
стародруків.
3 1980-х рр.
ХДНБ видає каталоги окремих колекцій рідкісних видань. Вийшов друком зведений каталог вітчизняних
першодруків у харківських колекціях (ХДНБ, 1987), випуски каталогу книжок
українською мовою ХІХ - першої половини ХХ ст. [12] та
ін.
Звичайно, окремі
колекції, сформовані в другій половині 1940-х–80-ті рр., не витримали
випробування часом, не стали "посланцями вічності", як цього бажалося
кремлівським ідеологам. У 1990-ті рр. до основних фондів бібліотеки повернулися
видання творів радянських "вождів", політична та інша офіційна
література, яка вважалася цінною насамперед з погляду на її
"актуальний" зміст і нерідко саме тому преміювалася на радянських
конкурсах мистецтва книги. Однак немає ніяких наукових підстав розформовувати,
наприклад, колекцію прижиттєвих видань творів "класиків
марксизму-ленінізму" ХДНБ – одну з найбільших в українських книгосховищах,
бо вона є важливим джерелом багатоаспектних досліджень з історії соціальних рухів
ХІХ-ХХ ст., теорії і практики "комуністичного будівництва". Зберігає
наукову цінність і підготовлений відділом
“Каталог прижиттєвих видань творів В.І.Леніна у фондах ХДНБ” (Х.,1984).
Справжню
деідеологізацію роботи з формування колекцій пам'яток друку було розпочато в
ХДНБ та інших бібліотеках України у 1990-ті рр., після так званої
"перебудови", наприкінці якої політичний фактор вже діяв, так би
мовити, у протилежному напрямі: підвищеної уваги фондоутворювачі надавали
"класикам" антикомунізму, літературі української та російської
діаспори, іншим раніше забороненим виданням, у т.ч. тим, котрі не можна
віднести до основних груп пам'яток друку. На певному етапі це було виправдано,
тому що жорсткі "режимні" межі попередніх профілів комплектування
порушували оптимальні пропорції, що відповідають загальнолюдській системі
культурних цінностей. Зараз у роботі з формування колекцій стародруків,
рідкісних і цінних видань, рукописних книг і архівних матеріалів ці пропорції
ХДНБ відновлено, з урахуванням досвіду провідних
книгознавчих центрів, найбільших бібліотек світу, відповідно до просвітницьких
традицій Харківської громадської бібліотеки.
В основу нової
редакції профілю комплектування фонду рідкісних видань і рукописів (2003 р.)
закладено положення про цінності сучасної цивілізації, про культурні пріоритети
України як суверенної держави, без зв'язку з політичною кон'юнктурою сучасного
моменту.
Нині у фонді
зберігається близько 53 тис. пам'яток друку
та писемності, серед яких пам'ятки світового і національного історико-культурного
значення. Рукописні книги та архівні документи, починаючи з ХIV
ст; інкунабули, палеотипи, східнослов'янські першодруки XVI
ст., стародруки XVI-XVIІІ
ст., книги “гражданського” шрифту XVIІІ - першої
половини ХІХ ст.; фрагменти особистих бібліотек Мелетія Смотрицького, Стефана
Яворського, М.Гнєдича, І.Срезневського; фрагменти родинних бібліотек Квіток та
Кочубеїв; прижиттєві видання творів класиків науки, літератури, мистецтва,
найдавніші, рідкісні та цінні періодичні видання, книги з автографами
Є.Гребінки, В.Каразіна, Т.Шевченка, П.Куліша, І.Нечуя-Левицького,
М.Старицького, М.Кропивницького, В.Короленка, А.Чехова, І.Буніна, М.Лосського,
о. Павла Флоренського, Андре Мазона, Леопольда Стаффа. Ріхарда Штрауса, Д.Шос-таковича
та ін., а також рідкісні та цінні видання регіонального значення
(слобідсько-українські і власне харківські).
Бібліотека
володіє унікальним зібранням книг кирилівського і латинського шрифтів, виданих
в Україні у XVI-XVIІІ ст. (понад 740
видань, близько 1 тис.прим.). Цю колекцію складають 42 пам'ятки друку, що
збереглися в одному, харківському примірнику.
До фонду
належать стародруки та рукописи із цінних українських монастирських зібрань XIV-XVIІІ
ст., із бібліотек вітчизняних учбових закладів
XVI-XVIІІ ст.
Створені також
колекції видань ХІХ-ХХ ст. - рідкісних
та цінних українських видань; шедеврів світового та вітчизняного книжкового
мистецтва; зібрання мініатюрних видань XVI-ХХ ст. та
книг-велетнів XVIІ-ХХ ст.;
картографічних, образотворчих, нотних видань; книг з художньо виконаними
екслібрисами; колекції малої книжкової графіки (у т.ч. близько 35 тис.
екслібрисів); поштових листівок ХІХ-ХХ ст.; колекція факсимільних видань пам'яток писемності та
друку.
У зібраннях
рукописних книг і архівних матеріалів зосереджено пам'ятки давньоруської та
староукраїнської писемності, архівні документи XV-ХХ ст. До культурних цінностей світового значення
належить пергаменна Службова мінея на грудень, яка вміщує найдавніший
список “Житія митрополита Петра” в
редакції Киприяна (1390-ті рр.): списки творів Діонісія Ареопагіта, Єфрема
Сиріна, Іоанна Златоуста та Іоанна Лествичника (XV ст.), грамоти XV-XVIІІ
ст., художньо оформлені списки Євангелія XVI-XVIІ
ст.
Велику наукову
цінність мають рукописи діячів Острозької Академії початку XVIІ
ст., рукописні історичні книги та збірники: “Хронограф” (1610-ті рр.), який
містить в собі так звану харківську редакцію “Острозького літописця”,
“Літописець” Петрашки Дановича (1680 р.), “Літопис Самовидця” XVIІІ
ст., “Історія русів” (список 1830-х рр.), а також зібрання крюкових і нотолінійних ірмолоїв XVIІ-ХІХ
ст., метричних книг ХYШ-ХІХ ст. Серед архівних
документів – укази та циркуляри з особистими підписами імператриць Анни
Іоановни і Катерини ІІ; 4 списки комедії
О.С.Грибоєдова “Горе з розуму” першої
половини ХІХ ст., автографічні рукописи видатного польського історика та
громадського діяча XIX ст. Іоахіма Лелевеля.
У рукописному
фонді зберігаються рідкісні матеріали з історії Слобожанщини XVIІ-XVIІІ
ст., у т.ч. метрична книга с. Основи за 1778 р. із записом про народження “у
Федора Івановича Квітки сина Григорія”,
майбутнього класика української літератури Г.Ф.Квітки-Основ'яненка.
Колекцію
документів ХХ ст. складають автографи листів В.Г.Короленка (1911-1915 рр.),
автографи творчих рукописів та листів А.Ахматової, В.Бєляєва (трилогія “Стара фортеця”, 1935-1951 рр.), А.Головка (роман “Бур'ян”,
1925 р.), І.Еренбурга, Е.Казакевича,
Д.Кедріна (вірші та листи воєнних років), Б.Лавреньова, Б.Пастернака,
М.Рильского, С.Сергєєва-Ценського, Б.Слуцького, В.Сосюри, М.Тихонова та ін.; значні зібрання автографів з
епістолярної спадщини академіків О.Білецького та Є.Тарле.
У відділі
створено особові архівні фонди відомих
поетів: Є.Євтушенка, В.Козового, В.Коротича і Б.Чичибабіна; письменників
Г.Демидова та Е.Казакевича, о.Олександра
Меня, вченого-історика Є.Тарле, вчених-філологів та книгознавців І.Каганова,
М.Габель, Ф.Медведєва, О.Фінкеля, М.Чернякова, мистецтвознавця та книгознавця
П.Жолтовського, музикознавця і виконувачки М.Єщенко, працівника видавництва Л.Бєлозерської-Булгакової, перек- ладача Л.Кедріної; провідних працівників ХДНБ –
біб-ліографів та книгознавців.
У складі
архівного фонду редакції біобібліографічного словника “Українські письменники”
(К., 1965. – Т. 4-5) – понад 70 автобіографій (переважно в автографічних рукописах)
українських літераторів ХХ ст., а також їх фотопортрети.
Цінні краєзнавчі
матеріали знаходяться в архівних фондах архітектора Б. Бондаренка,
мистецтвознавця
М.Безхутрого, краєзнавців П.Романова і О.Сарани; харківського Клубу любителів
книги (1963-1976 рр.); у меморіальному фонді ХДНБ [13].
* * *
Відділ рідкісних
видань та рукописів ХДНБ здійснює формування (комплектування та організацію),
науковий опис колекцій пам’яток друку та писемності, забезпечує їх зберігання, популяризацію і широке
використання з науковою і науково-практичною метою. Серед основних користувачів
ФРВР – вчені-історики, культурологи, філологи, мистецтвознавці, музейні та
архівні працівники, краєзнавці, книгознавці, бібліотекознавці, педагоги, діячі
мистецтв.
В останні
десятиліття набула подальшого розвитку система каталогів і картотек відділу,
удосконалено його ДБА в цілому. Такий напрямок роботи, як управління зібраннями, частково вже автоматизовано:
створюються АБД “Рукописні книги”, “Архівні фонди”. Науковий опис пам’яток здійснюється тепер переважно в
автоматизованому режимі.
Одним із
закономірних результатів розвитку та удосконалення експозиційної роботи відділу
стало відкриття постійної виставки з історії писемності та друку, колекцій ХДНБ
(Музею книги) [14].
У 1990-і – на
початку 2000-х рр. було здійснено
комплекс заходів з метою поліпшення умов зберігання колекцій, удосконалення
систем охоронної та протипожежної сигналізації. Створюється страховий фонд пам’яток
на мікроносіях [15].
“Історія
формування та склад колекцій пам’яток писемності та друку у фондах ХДНБ”,
“Реконструкція особистих зібрань-пам’яток книжкової культури” – ось провідні
теми наукових досліджень відділу. Співпрацівники готують книгознавчі огляди,
наукові публікації архівних документів, що мають історико-культурне значення (в
1980-2003 рр. вийшло близько 300 публікацій); складають бібліографічні
посібники, у т.ч. каталоги окремих зібрань ХДНБ та зведені каталоги регіональних колекцій;
беруть участь у підготовці матеріалів до Державного реєстру національного
культурного надбання.
Відділ виступив
ініціатором та організатором
“Короленківські читання” (щорічно з 1991 р.), “Книгознавчі читання “
(щорічно з 1989 р.). Працівники відділу рідкісних видань і рукописів ХДНБ брали
участь у роботі багатьох міжнародних та республіканських наукових і
науково-практичних конференцій, семінарів з проблем книгознавства,
бібліотекознавства, документознавства
(Україна, Росія, Литва, Польща).
Поширює відділ і
свою діяльність як науково-методичний центр з питань формуванння, збереження та
використання раритетних книжкових зібрань. Регулярними стали
організаційно-методичні заходи, у т.ч. семінари для співпрацівників відповідних
підрозділів бібліотек Харкова. На базі відділу пройшли стажування завідувачі та
працівники відділів і секторів рідкісних видань наукових бібліотек Харкова,
інших міст України.
Однак проблем залишається чимало. Наприклад, у
відділі багато років ведеться картотека приватних зібрань, яка свідчить, що у
наших земляків зберігаються пам’ятки світового значення (ті ж федоровські
першодруки; автографи великих
письменників та вчених, державних діячів), і власники готові передати їх
бібліотеці за винагороду. Однак ми
неспроможні придбати більшість цих
раритетів: не вистачає коштів і ... спонсорів.
Невирішеною у
загальнодержавному масштабі зали-шається проблема підготовки кадрів для
відділів рідкісних видань і рукописів державних бібліотек [16], проблема
реставрації пам’яток; бракує науково-методичних посад, а також наукового
обгрунтування обраних шляхів роботи зі створення книжково-документальної
частини Державного реєстру національного культурного надбання.
Пріоритетними
напрямками роботи та завданнями відділу рідкісних видань і рукописів ХДНБ
сьогодні є розширення, упорядкування зібрань, створення книжкових колекцій та архівних фондів на базі
нових надходжень до бібліотеки (йдеться насамперед про особові архівні фонди
видатних діячів вітчизняної науки та культури); оптимізація режимів збереження
і використання документів фонду; удосконалення комплексів робіт з управління
зібраннями з використанням традиційних і нових технологій, забезпечення доступу
до фондових ресурсів відділу з урахуванням специфіки
бібліотечно-бібліографічного обслуговування користувачів-дослідників;
удосконалення науково-пізна-вальних заходів (популяризація зібрань),
забезпечення сучасного наукового рівня роботи з розкриття колекцій.
______________
1.
Отчет Харьковской общественной библиотеки
за 17-й год ее существования… . -
Харьков, 1903. - С. ХIX.
2.
Там же. - Прил. V. - С. ХХХVI.
3.
Там же. - C. XXXVII.
4.
Там же.
5.
Там же.
6. <