Співець Слобожанської природи:
до 155-річчя від дня народження
С. І. Васильківського

"Благороднее родных сюжетов не может быть в искусстве"

 


Д. Яворницкий

 

«Душа художника, як дзеркало, має відображати

в собі всю природу; освічений смак його вибере з неї

прекрасне, а талант передасть у картині»

 


К. Брюллов

У 2-й половині XIX – на початку XX ст. із спокійного міста Харків перетворився на один з найзначніших індустріальних центрів країни. Вже було не зупинити змін, не загальмувати прискорення темпу життя. Однак поряд з революційним ентузіазмом з’являється почуття ностальгії, бажання зберегти унікальність природної краси, щирість людських переживань, що знайшли втілення у творчості видатного українського майстра С. Васильківського.

Сучасні дослідники називають його сином свого часу. Початок творчого шляху художника був пов’язаний з перемогою критичного реалізму, а розквіт припав на епоху модерну. Сергій Іванович з дитинства увібрав у себе багато з того, що потім стало визначальними ознаками його характеру як людини і митця.

Він народився 7/19 жовтня 1854 року у тихому волосному містечку Ізюмі. Це був один з наймальовничіших куточків Харківської губернії. Хата, де з’явився на світ майбутній художник, стояла на головній Громадянській вулиці, поблизу від Спасо-Преображенського Собору, унікального зразка українського бароко. Поряд – дивної краси Ізюм, лука Сіверського Дінця, гора Кременець, оспівана у „Слові о полку Ігоревім”, як прикордонний пагорб, який поділяє Велику Русь і Великий Степ. Тонка, поетична натура хлопчика формувалася серед прекрасної слобожанської природи.

Його батько Іван Федорович був губернським секретарем, вмів чудово креслити, писати й малювати. Мати, Прасковія Уриїлівна, навчила сина любові до народної пісні і музики. Дід був козаком Ізюмского полку, а потім чумакував.

Перші кроки на шляху до великого мистецтва були зроблені Сергієм Васильківським у Харкові, куди родина переїхала в 1861 році. Оселилися Васильківські на Москалівці. Ще сьогодні старожили показують місце на перехресті вулиці Примакова (колишньої Катеринінської) й Краснодонського провулку (колишнього Єдиновірського), де знаходилася садиба. Харків був тоді значним культурним осередком, художнє життя якого сприяло пробудженню інтересу до мистецтва й розвитку здібностей у талановитої молоді. У місті працювало чимало художників-професіоналів.

Батьки С. І. Васильківського. Бл. 1895 р.

Підвищенню художньої культури сприяла діяльність відкритої 1869 р. М. Раєвською-Івановою приватної школи малювання. З 1835 р. при Харківському університеті існувала доступна для всіх шанувальників мистецтва невелика, але з цінними творами вітчизняних і зарубіжних митців картинна галерея, де з 60-х рр. XIX ст. періодично організовувалися художні виставки. Щороку, від 1872 р. у Харкові виставляли свої твори члени Товариства передвижників, читалися лекції про творчість цих художників. Серед відвідувачів виставок завжди було чимало гімназистів.

Будинок С. І. Васильківського. Бл. 1900. Дерево, олія. 24/36,5

Біля палісадника. Портрет матері художника. 1890 р.

Сергій навчався спочатку в 1-й харківській гімназії, а потім у 2-й. Маючи веселу вдачу, дошкуляв своїм співучням талановитими, дотепними карикатурами. Одного разу він намалював шарж на нового вчителя каліграфії в підручнику сусіда, і той поскаржився. Але цей вчитель (яким був Д. І. Безперчий, досвідчений педагог) замість того, щоб образитися, звернув увагу на здібності до малювання свого учня, дав йому перші серйозні уроки художньої грамоти і допоміг вступити до школи М. Д. Раєвської-Іванової.

Д. І. Безперчий. Автопортрет. 1846 р.

М. Раєвська-Іванова.Автопортрет. 1866 р.

Васильківський однаково мріяв як про Академію мистецтв, так і про консерваторію. Він мав чудовий голос, грав на багатьох струнних інструментах, зокрема на скрипці та бандурі. Зрештою переміг живопис, але й на схилі віку художник працював за мольбертом під гру та наспів кобзарів. Чи не звідси пісенність і музичність краєвидів С. І. Васильківського, взагалі притаманних українському пейзажному живопису.

Тільки батько мав іншу думку щодо майбутнього сина і наполіг на його вступі до Харківського ветеринарного училища. На щастя, через рік не вистачило коштів на продовження навчання. Юнак вступив на службу до „Удельного ведомства” в Києві, де його дядько мав досить відповідальну посаду. Але служба не задовольняла Васильківського – його тягло до малярства, до мистецтва...

Зібравши деякі кошти для поїздки в Петербург, незважаючи на лист з „прокляттям” від батька, на те, що „прошение об отставке” прийняте не було, Сергій Іванович пішов до дядька й звернувся до нього з такими словами: „От що, дядьку, Ви мене розщитайте, бо як не розщитаєте, то я такого нароблю, що й мене виженуть і Вас; мені це буде наруку ковінька, а Вам то навряд”. Всупереч волі батька і дядька Сергій Васильківський у лютому 1876 р. приїхав до Петербурга і став спочатку вільним слухачем, а восени, з успіхом склавши іспити, був зарахований в натурний клас Академії Мистецтв, де з ним на одному курсі навчалися Врубель і Сєров.

С. І. Васильківський. 1870-ті роки

С. І. Васильківський прийшов до стін Академії не новаком, а художником зі своїми поглядами на життя і мистецтво. У Харкові він мав можливість  постійно користуватися бібліотекою свого близького родича В. Александрова – досить відомого драматурга, перекладача, автора оперети „Не ходи, Грицю, на вечорниці”. Під впливом свого першого вчителя Д. Безперчого віддавав перевагу К. Брюллову, Е. Делакруа, І. Айвазовському, братам Ахенбахам. У їхніх творах він знаходив свій ідеал майстерності – віртуозність малюнка, багатство колориту і сміливі композиційні рішення. Академія відкрила йому новий досвід, одночасно радісний і сумний. Райдужні мрії швидко випарились перед обличчям суворої дійсності – довелося багато працювати і виживати, незважаючи на хвороби, холод і злидні. Позбавлений будь-якої матеріальної підтримки з дому, він був змушений витрачати багато часу, працюючи ретушером у фотографів або копіюючи на продаж картини. Доводилось критися в кімнатці, яка була „царством крыс и вечного холода», під самим дахом Академії. Тут також мешкали інші земляки Васильківського – Мартинович, Левченко, Самокиш, Сластьон. На дровах жорстоко економили, їли лише чай з хлібом. Сергій Іванович з Самокишем часто пригадували потім, як їхні товариші з’їли сімейну реліквію Васильківських – ікону діда–чумака, намальовану на в’яленій камбалі.

В. С. Александров

Духовний зв’язок С. Васильківського з батьківщиною ніколи не поривався. В Петербурзі навчалося багато вихідців з України. Тут склалося яскраве середовище, куди входили відомі особистості, цвіт української інтелігенції: П. Чубинський, Н. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, А. Прахов, Н. Лисенко. У цьому оточенні зберігалася любов до національної історії, пісень і музики, народних звичаїв. В столиці часто звучала українська пісня у виконанні співаків з митрополичого хору, „царської капели” і „Київського подвір’я”. Студенти самі співали запорізьких пісень, вечорами в своїх “казенках” читали вірші Шевченка, дискутували з питань мистецтва.

Переломним у творчості С. Васильківського був січень 1879 року, коли він перейшов у пейзажний клас. Відтоді його талант міцнішав і розвивався під керівництвом відомих майстрів М. Клодта і В. Орловського. “Природу створено навдивовижу досконало, - говорив професор М. Клодт, - тому її треба зображувати такою, якою вона є насправді”. Вже в перший рік навчання в пейзажному класі Васильківський отримав нагороди за два етюди.

Та справжнє натхнення художникові могла дати лише українська природа. Під час літніх канікул він завжди подорожував Харківщиною і Полтавщиною, писав етюди на Дінці.

Та не тільки ностальгія кликала його до рідних місць. Подругою художника була дівчинка – дочка його першого вчителя Соня Безперча. Пізніше вона стала для нього єдиним коханням і справжньою музою. Закохані разом милувалися краєвидами на околицях Харкова, плавали на човні по Дінцю й малювали, допомогаючи один одному порадами.

 

 

Софія Безперча. Мал. Д. Безперчого. Грудень 1870 р.

С. Васильківський наполегливо вчився, ніколи не вилазив з майстерень, коли б вони не були відкриті. У 1879-1882 рр. відвідував педагогічні курси при Академії, і мав право викладати в середніх учбових закладах. За час перебування в Академії Мистецтв він був удостоєний одинадцяти срібних, двох золотих медалей та кількох грошових премій.

У 1883 році Сергій Васильківський написав свої перші серйозні краєвиди (“Весна на Україні”, “Влітку”, “Кам’яна балка”, “На околиці”), які дозволили йому нарівні з найвизначнішими митцями країни взяти участь у великій всеросійській академічній художній виставці. Серед кращих творів у каталозі цієї виставки репродуковано й три його роботи.

У 1884 році С. Васильківського, автора картини „Ранок. Отара в степу”, яку він продав „сахарному королю” Харитоненку, було нагороджено малою золотою медаллю.

Підніжжя Козачої гори. Коробів хутір. Харківщина. 1882. Полотно. олія. 60/42

Це дало йому право взяти участь у конкурсі на велику золоту медаль. Темою конкурсної роботи молодий художник обрав пейзаж Дінця. Картина „По Дінцю” (1885) була підсумком творчих здобутків С. Васильківського в Академії. Сама картина не збереглася, зараз її можна побачити лише в чорно-білих низької якості репродукціях, з яких можна скласти уявлення тільки про її сюжет і композицію, а свого часу Петербурзька Академія мистецтв відзначила картину великою золотою медаллю, а Васильківському “за відмінні знання живопису”, виявлені в ній, присвоїла звання класного художника першого ступеня і надала йому право на подорож Європою впродовж чотирьох років на кошти Академії для вдосконалення майстерності. У захваті від цієї картини був видатний український історик, знавець і щирий шанувальник мистецтва Д. І. Яворницький. Побачивши її, він звернувся до Васильківського: “Благородний сину України, трудись, і вдячна мати батьківщина воздасть тобі сторицею!”

Весна на Україні. 1883.

“Весна на Україні”, “Отара в степу” і “По Дінцю” Васильківського – перші у пошевченківський період українського дореволюційного живопису краєвиди, в яких відтворено глибокий, узагальнений образ тогочасної України, правдивий, зворушливо близький мотивом і ясний живописною мовою, високопрофесійною і водночас простою, всім зрозумілою і рідною, як мова справді народного поета. Ці роботи були також першою вдалою спробою Васильківського поєднати своє ліричне ставлення до природи з її епічним відчуттям, що є головною ознакою його творчості.

На час закінчення Академії Сергію Васильківському минуло 30 років: він був вже цілком сформованою людиною з демократичними переконаннями.

Перед відїздом у творче відрядження до Парижу Сергій Іванович просив руки Соні Безперчої, незважаючи на те, що за правилами Академії жонаті художники позбавлялися права на пенсіонерство. Він готовий був їхати вдвох і заробляти на життя своїм трудом. За переказом, відповідь дівчини була такою: “Я чекала на тебе десять років і ще зачекаю. Лише будь таким, яким я хочу тебе бачити. – Яким? – Найкращим у світі!...”  Вона самовіддано доглядала за коханим під час його тяжкої хвороби напередодні відїзду. До Парижу від Соні будуть ще надходити листи і радісні звістки, але зустрітися їм вже не судилося…

С. І. Васильківський. 1885-1888 р.

У поїздку Сергій Іванович вирушив у березні 1886 року зі своїм другом М. С. Самокишем, якого було визнано найкращим баталістом.

С. Ф. Бесєдін. Портрет Н. С. Самокиша. 1939. Х., м.

М. Самокиш. Дружній шарж. Бл. 1900.Папір, акварель

                У Парижі вони познайомились з українським маляром-постімпресіоністом, майстром краєвиду малих форм І. Похитоновим, затоваришували з ним.

Похитонов навчався у Васильківського мистецтву компонування, а Васильківський у товариша безпосередності у сприйнятті природи. Ця справді творча дружба була дуже плідною для обох.

Особливо вабило його мистецтво барбізонців – французьких живописців, які працювали переважно на пленері й іноді прямо з натури писали цілі картини. Сергій Іванович бачив дещо з їхнього доробку в Ермітажі і дуже багато похвального чув від свого професора

В. Д. Орловського, думку якого високо цінив. Барбізонці та близькі до них живописці імпонували молодому художникові прагненням олюднити природу, зробити краєвид співбесідником глядача, втіхою і натхненням. Він скопіював близько сорока творів Коро, Руссо, Добіньї, Тройона, Діаза та інших.

І. Похитонів

Під час закордонного відрядження С. Васильківський багато подорожував: побував в Англії, Італії, Іспанії, Німеччині, в Африці. Всюди вивчав світову реалістичну класику і правдиво малював природу з натури.

Найважливіші твори С. Васильківського зарубіжного періоду (1886-1888), які він сам найбільше цінував, показуючи їх на багатьох виставках, – краєвиди “В Піренеях”, “Околиця Байони. Франція”, “Вигляд на Безансон”, “Ранок у Безансоні”, “Зима в Іспанії”, “Булонський ліс взимку”.

 

В Піренеях. 1887. Папір на картоні, олія. 16/22,5

За два роки художником було створено понад п’ятдесят робіт – не етюдів, а картин, невеликих за розміром, але викінчених у кращому розумінні цього слова. С. І. Васильківський здобув європейське визнання. Його твори приймалися на виставки паризьких салонів без жюрі. Такої честі у “столиці мистецтв” удостоювався мало хто з іноземних художників.

Околиця Байони. Франція. 1887. Дерево, олія. 23,7/36,3

Качине царство. 1887. Варіант картини „Околиця Байони. Франція.” Дерево, олія. 23,5/36,8

У травні 1888 року Сергій Васильківський повернувся в Росію. Решту свого академічного пенсіонерства він провів на Харківщині. У перший по приїзді додому рік йому як пенсіонеру довелося виконати доручення Академії – “якомога точніше змалювати” місце катастрофи царського потяга, що сталася 1888 року поблизу Харкова.

Цього ж року Васильківський пише свою першу картину історичної тематики - “Казачий пікет”.

Твори С. Васильківського привернули до себе загальну увагу: у столичній пресі художня критика дала їм найвищу оцінку: у часописі “Художественные новости» від 15-го квітня 1889 р.) у статті “Годичная Академическая выставка» зазначено: «С. И. Васильковский представил на суд публики 13 пейзажей, замечательных искусным, деликатным письмом, изящно-скромными красками, отлично передающими свет и воздух. Каждая из этих картин – шедевр в своем роде».

Козачий пікет. 1888. Дерево, олія. 32,5/39,5

М. С. Самокиш у своїх спогадах говорив, що після своєї звітної виставки Васильківський завоював собі почесне місце серед кращих вітчизняних пейзажистів. П. М. Третьяков у 1888 році придбав картину “Околиці Сен-Себастьяна”, а пізніше – “В Піренеях”, “Останки вікового лісу” та ряд інших, кращі з яких зараз експонуються у Державній Третьяковській галереї.

 

Залишки вікового лісу. 1897. Папір, акварель. 42/63,3

  З цього часу постійно розширювалось коло замовників художника, серед яких були навіть члени царської родини. Здавалося б, Петербурзька Академія повинна була йому за ці шедеври присудити звання академіка. Але цього не сталося, Васильківському було відмовлено у 1890 році. Чи то його стиль був недостатньо консервативним, чи то сама персона українського живописця недостатньо благонадійною… Для української культури це  був період дії Емського і Валуєвського наказів. А Васильківський не приховував свого любовного ставлення до української природи та історії – це було основною темою його творчості. Так чи інакше, ображений художник розірвав стосунки з Академією. В майбутньому він не звязував себе з жодним творчим обєднанням.  

  

С. Васильківський за роботою. Бл. 1900. Фото

С. Васильківський вдома. Бл. 1910. Фото

…У рідному місті на ньго чекала сумна звістка: не дочекавшись повернення коханого, померла від сухот Соня Безперча. Після її смерті Сергій Іванович не шукав собі іншу наречену і залишився самотнім, віддаючи всі свої сили роботі. Тільки вісім років по тому в його житті зявилась жінка – Тетяна Тимофіївна, колишня послушниця Курязького монастиря.

Харківський період творчості С. Васильківського (1888 - 1917) був найбільш плідним, хоча зовнішня канва його життя не була різноманітною. Художник постійно жив на Москалівці в маленькій батьківській хаті на Катеринославській вулиці, де була також його майстерня.  

Друзями С. Васильківського у Харкові були історики Д. І. Багалій і Д. І. Яворницький, письменник і бандурист Гнат Хоткевич.

  

Репродукція з портрету Д. І. Багалія пензля І. Ю. Рєпіна. 1913 р.

Д. І. Яворницький

Г. Хоткевич. Портрет художника М. Нестеренка

  У 1896 році картина експонувалася на Всеросійській художньо-промисловій виставці  (Нижній Новгород). Побачивши “Козачу леваду”, І. Левітан був так вражений написаним на ній небом, що зняв з експозиції свою картину “Свіжий вітер на Волзі” і переробив на ній всю верхню частину. У 1910-х роках художнику довелося двічі повторювати картину на спеціальне замовлення.

Козача левада. 1893. Полотно, олія. 133/93

 У харківський період С. Васильківським були створені картини, які пізніше отримали статус класичних взірців українського пейзажу. Це «Побачення» (1894), «Залишки вікового лісу» (1897), «Ловлять снігура» (прибл. 1900), «Коробів хутір» (прибл. 1900), пізній пейзаж у стилі імпресіонізму «Блакитна зима. Мерефа» (прибл. 1915), більшість з яких являють собою  свого роду мініатюри. 

  

Ловлять снігура. Бл. 1900. Дерево. олія. 24/35,5

Коробів хутір. Козача гора. Зміїв. Бл. 1900. Х. на ф., м. 35,9/60,5

Блакитна зима. Мерефа. Бл. 1915. Дерево, олія. 23,5/36,5

Пам’ятаючи картини Похитонова, які вміщалися у кишенях його сюртука, харківський пейзажист  також віддавав перевагу невеликому масштабу. Пізніше його назвуть “майстром малих форм”, що не є зовсім вірним. Композиції Васильківського, як великого, так і маленького розміру, відрізняються епічним настроєм.  

У 1900 р. С. І. Васильківський організував свою першу персональну виставку, де відвідувачі могли ознайомитися зі 120 творами художника. Основу її складали українські краєвиди. “Безкраї блакитнуваті степові простори, залитий сліпучим сонцем могутній Дніпро, затишні сільські куточки з вишневими садками, вербою над річкою, тихі українські ночі з прозорою, теплою, нерухомою синявою, таємничі темні озера, порослі очеретами, задумливі луки, дзеркальна гладінь вод. У шелесті заростей чується пісня; мелодія лине і долиною, і степом… Це – співи природи. Художник ловить ті звуки. В цьому – інтимна краса простих, сердечних мотивів Васильківського”, читаємо про цю виставку в газеті “Южный край» (Павловский, М. Выставка картин С. И. Васильковского [Текст] / М. Павловский // Юж.  край. – 1900. - 19 верес.) 

  

М. Самокиш. Обкладинка до альбому „Из украинской старины”. 1900 р.

„Із української старовини”. 2001 р.

Втілюючи цілком не реалізований свого часу задум Т. Г. Шевченка, С. І. Васильківський разом зі своїм давнім другом М. С. Самокишем у 1900 р. видали художній альбом “З української старовини”. Це коштовний фоліант, у якому видатний історик та етнограф Д. Яворницький грунтовно й цікаво виклав історію України в іі найголовніших віхах, а С. Васильківський аквареллю написав 20 документальних за характером портретів селян, городян, кобзарів і воїнів-запорожців, видатних діячів народно-визвольної боротьби в Україні – Богдана Хмельницького, Івана Гонти, гетьмана Петра Сагайдачного, філософа Г. С. Сковороди. На кожному аркуші - віртуозні малюнки пером Самокиша: сцени з життя осіб, зображених на портретах. Та більша частина альбому присвячена образам простих людей, які у «старовині» найбільше цікавлять художника.

 

З. Б. Хмельницький. Козацький загін у поході

Г. С. Сковорода. Український краєвид

У 1912 році було видано другий альбом - “Український орнамент”. Васильківський виконав для нього близько ста малюнків з кращих зразків народного мистецтва, зокрема народної вишивки XVIIXIX століть. Цим альбомом широко користувались і користуються ще й тепер народні митці – вишивальниці, різьбяри, гончари і професіональні художники-орнаменталісти. Обидва альбоми й сьогодні мають велику пізнавальну і практичну цінність.  

  

Сліпий кобзар з хлопчиком-поводирем. Група кобзарів та лірників на ярмарку 

Тип запорожця. Місце колишньої Чортомлицької Січі на річці Чортомлик, та деякі речі, знайдені під час розкопок: кресало, порохівниця, набійка

 Цього ж року у Харкові відбулася друга персональна виставка живописця. На ній була представлена галерея портретів історичних Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Петра Могили. 33 роботи були також представлені на всеукраїнській художній виставці у Києві. 

  

С. І. Васильківський часто і багато подорожував, малюючи природу Криму, Кавказу, Кубані, Західної України. У творах “Тавріда”, “Геленджик”, “Ай-Тодор” художник проникливо і вірно передав своєрідний характер і красу Чорноморського узбережжя. У Галичині, в Карпатах він вивчав народне мистецтво, фольклор, змальовував українську народну архітектуру.

Український народний орнамент

  

Геленджик. Кавказ. Бл. 1900. Дерево, олія. 24/36

Старая церковь на Бойковщине. Ок. 1900. Дерево, м. 24,5/36,5

 Він пішки обійшов усю Харківщину, Полтавщину, Катеринославщину, мандрував з рушницею річками Уди, Лопань. У 2004 році, після ретельного вивчення маршрутів поїздок С. І. Васильківського, група харківських художників повторила його шлях, малюючи вже те, що збереглося за минулі сто років. Учасники акції намагалися привернути увагу громадськості до проблеми збереження безцінного культурного надбання, чим на початку століття опікувався художник Васильківський. Результати роботи були представлені на виставці "Шляхами Васильківського: погляд через століття" у Харківському художньому музеї. Більш детально про цю культурно-мистецьку акцію йдеться в статті мистецтвознавця О.Й.Денисенко. (Текст)

Художник брав активну участь у творчому житті Харкова. У 1895 році він разом з художницею М. Д. Раєвською-Івановою, колишнім своїм учителем Д. І. Безперчим, та за участю архітектора О. М. Бекетова і художника М. М. Уварова розробив новий статут Харківської художньої школи. С. І. Васильківський був також одним із фундаторів Харківського літературно-художнього гуртка і засновником українського архітектурно-мистецького відділу при ньому. Ще в 1902 році він збирав матеріали і надав свої роботи історичного й етнографічного змісту для XII археологічного з’їзду в Харкові.  

 1912 року М. Біляшівський помістив у спеціальному випускові лондонського часопису “The Studio” нарис “The Peasant art of little Russia (The Ukraine)”. У виданні було оприлюднене й зображення з картини С. І. Васильківського "Church with nine cupolas” (1882 р.) відомого козацького собору в Новомосковську, збудованого нововодолазьким майстром Я. Погребняком.

Проте, завзятий і упертий Васильківський не міг задовольнитись тільки збиранням старовини і фіксуванням на папері та полотні минулої мистецької культури України; йому, як і багатьом іншим діячам культури, хотілось більшого – взятися до створення нової української мистецької культури. З цих мрій – поєднати мистецьке минуле із сучасним –  у Васильківського повстали думки про відродження українського архітектурного стилю.

Гуцульська церква в М. Зеленому. Б., акв. 46,5/66

  Навколо численних проектів земського будинку в українському стилі в м. Полтаві точилася гостра боротьба, що знайшло відображення у пресі. За сприяння С. Васильківського жюрі погодилося з тим, щоб будинок зводив талановитий архітектор Василь Кричевський. 

  

Полтава. Вхідна зала будинку губернського земства (нині краєзнавчого музею)

У 1903 р. С. І. Васильківський перемагає у конкурсі на право художнього оформлення цього будинку. 

Художник прикрасив будівлю трьома монументальними панно: “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Козак Голота” і “Обрання полковником Мартина Пушкаря”. 

  

Чумацький Ромоданівський шлях. 1910-ті роки

Козак Голота. Картина-панно в залі засідань Полтавського земства. Фото І. Хмельницького

Для останньої картини роль живої натури грала трупа П. Саксаганського.

Робота була завершена навесні 1906 р. Картини були написані на полотні, вставлені в ніші спеціального формату й ошатно облямовані українським народним орнаментом, виконаним Самокишем. На жаль, усі полотна загинули під час Великої Вітчизняної війни.

 

Вибори полковником Мартина Пушкаря. Картина-панно в залі засідань Полтавського земства. Фото І. Хмельницького

 

В подальшому конкурси проектів будівель в українському стилі проходили неодмінно за участю С. І. Васильківського. Він був членом жюрі на конкурсах проектів Харківського художнього училища, земської школи у Вовчанську, будинку І. Х. Бойка в Харкові. 

Зібраний С. І. Васильківським український народний орнамент, який прислужився для оздоблення будинку Полтавського земства, у 1911 р. разом з роботами російських акварелістів був показаний на міжнародній художній виставці в Римі і здивував світ своєю високою мистецькою самобутністю.

Портрет І. Мазепи. Кінець XIX ст.

    У 1911 році була написана картина “Казак Мамай”, присвячена легендарному народному герою, котрий “триста лет живет и не поступается своими принципами ни перед Богом, ни перед чертом”. Багато дослідників помічали портретну подібність цього персонажу з самим художником. 

По суті своїй Сергій Васильківський був український козак, він любив життя, знав йому ціну, на світ і людей дивився гострим, а часом весело-іронічним поглядом.  

Навіть   в останні роки, а то й місяці життя, коли через стенокардію й астму притупився зір і, здавалось би могла послабнути творча активність, художник під спів сліпого кобзаря з бандурою широко й барвисто писав свою останню картину – «Дума про трьох братів».

Н. М. Уваров. Портрет художника С. І. Васильківського. Х., м. 41/33

  

Сергій Іванович Васильківський помер 8 жовтня 1917 року і був похований на Харківському міському цвинтарі поруч з його родиною – батьком і матір’ю. За труною йшли, крім товаришів та близьких знайомих, представники уряду та військові, несли прапори м. Харкова й український. Над могилою звучали теплі, душевні слова українських організацій (С. П. Тимошенко) та Літературно–мистецького гуртка (А. І. Стойкін). Некролог і статті, присвячені харківському художнику, були надруковані в газеті «Южный край».    

Дума про трьох братів. Бл. 1915. Полотно,олія. 61/97

  За своє життя С. І. Васильківським було написано всього біля трьох тисяч картин. 1340 з них він заповів Музею Слобідської України і велику суму грошей – на створення національного художнього музею. На жаль, більшість його робіт були втрачені під час Великої Вітчизняної війни. Сьогодні у різних галереях, музеях і приватних зібраннях зберігається біля 500 картин видатного харківського живописця, які є символами нашого краю, “портретами” Слобожанщини.

  

Памятник на могилі в Молодіжному парку

Література